Вступ

Еней тут поселив свій рід

На схилі віку все частіше згадуються покинутий за молодих літ поріг батьківської хати, широкі обрії степового села серед золотих ланів, стежина понад берегом річки Сарата, що вела на луки мальовничого «селища», де таємниче шуміли комиші, колихані подувом леготу, а крислаті верби схиляли свої гнучкі віти до самого видного лона.

Погожими ранками літньої пори сюди долітав малиновий передзвін сільської церкви, а в надвечір’я лунали тужливі пісні дівочого гурту. Хлопці здалека прислухалися до співу: і їм ввижалося, ніби там співають річкові красуні-русалки, і вони не насмілювалися їх сполохувати.

Згадуються розкидані серед степу, як барвисті оази, баштанні і виноградні баги зі сторожами на вишках коло куренів, що пильно виглядали подорожніх, аби пригостити їх дарами полудневого літа...

Ніколи не зникнуть з-перед очей образи наших батьків, ці сущі ікони, перед якими благоговійно схиляємо свої буйні голови.

Там понині блукають тіні забутих предків, там наша мала батьківщина, наш втрачений земний рай...

Мимоволі згадується (бодай перестало) і земне пекло в тім селі, де безвинно каралися покоління статечних працелюбних степовиків, молячи у Бога праведного кращої долі для нащадків...

Цей рай і це пекло - не плід ностальгічного марення, вони мають конкретну назву і місце - село Білолісся, яке до грудня 1945 року називалося Акмангитом.

Обставини заснування села і процес заміни татарського населення українським людом, можливість їхнього спільного проживання досі досконально не вивчені. Це завдання для майбутніх добросовісних дослідників. А поки що обмежимося вже вивченими фактами.

Розділ I

Довкола заснування села Акмангит

При скасуванні Новоросійського козацького війська (до 1856 р. Дунайського) 3 грудня 1868 року¹ козаки станиці Акмангит одержали у громадське користування наділ землі в 9 223 десятини, або по 11¾ десятин із толокою на кожного козака старшого 17 років, замість передбачених статутом 40 десятин.

Із експлікації (пояснення) до геометричного плану наділу станиці Акмангит, копія якої зберігається у фонді Бессарабського губернського присутствія [45], дізнаємося, що 11 (одинадцять) десятин непридатної землі лежать під руїнами турецького (мабуть, татарського) селища. Самого плану в справі немає. Він, напевне, зберігався в архіві сільського або волосного правління і міг бути знищений зацікавленими особами, які незаконно привласнили надільні козацькі паї. Не виключено, що план і досі відлежується в якомусь із архівів, приміром, в Одеському обласному або в Ізмаїльському – у фонді села Акмангит.

Отже, через 60 із гаком років після того, як останній турок чи татарин покинув наш край (1806-1807 рр.), на території села ще існували такі руїни. Вочевидь, будівлі були не з очерету і чамура (саману), як більшість татарських осель, а з каменю. Ми вже тепер не знаємо достеменно, де саме вони були розташовані, здогадно, у північній частині села. Той куток селяни називали селищем, а вода в криницях там була найкращою.

І заповітне питання: коли ж виникло село і за яких обставин було заселене українським людом?

На карті Молдавського князівства, складеній для військових потреб 1769-1770 років (вона висіла на стіні краєзнавчого музею в Кишиневі до реформи 1990 р.), на території Бессарабії фігурують три поселення під назвою Мангит, досить віддалені одне від одного. На лівому березі річки Сарата недалеко від її гирла – одне з них.

Поселення близько прилягало до шляху Кілія-Аккерман, який охоронявся турецьким гарнізоном із Татарбунарського замку. Десь тут пролягав «кордон» між Аккерманською та Кілійською райями.²

Мангити – монгольське плем’я, що змішалося з половцями, сприйняло їхню мову і входило до орди Малих Ногаїв.

У Російському державному військово-історичному архіві (м. Москва) зберігається кілька географічних карт нашого регіону, датованих XVIII ст. [56]. На жаль, мені не вдалося їх дослідити, так само як і великі колекції подібних карт із архівів Відня і Парижа. У Національному архіві Республіки Молдова зберігається карта Молдавії без дати, трохи підправлена 1818 року [28]. Напевне, нею користувалися на війні 1806-1812 років. На цій карті через 6-7 верст на схід від Татарбунар розташоване поселення Мангит (1), від нього у північному напрямку через 6-7 верст ще один Мангит (2), а через 1-1,5 версти поселення Акмангит (1), через 18-20 верст ще один Акмангит (2) – всі на лівому березі річки Сарата. Село Акмангит (теперішнє Білолісся) розташоване на місці Мангита (2) і Акмангита (1). Річка Сарата утворювала у цьому місці острів завдовжки 5-6 верст і завширшки 0,5-1 верста. Тепер острів зруйнований каналом.

На цьому острові і правому березі річки в середині XVIII ст. розміщувалося татарське поселення Конират. Назва річки Сарата, як і всіх інших річок південно-східної частини Бессарабії, безперечно тюрксько-монгольського походження. У тлумаченні назви існують варіанти:

1. сари-тау – жовтий пагорб;
2. сари-ата (ада) – жовтий острів;
3. сайр – нижня частина невеликої річки, і ата – острів, який вона утворює.³

Русло річки було тут досить глибоким, і в повноводдя потрапити на острів через східний рукав можна було тільки плавом. Так було майже до кінця XIX ст. Згодом русло замулилося зливами з провулків села.

Наявність на лівому березі річки вдосталь питної води (джерело у кручі, «фантал», і неглибокі криниці), комишеві зарості, тучні пасовиська навкруги, під ногами камінь – споконвічний будівельний матеріал, – все це приваблювало людину до цього благодатного куточка.

Для кращого висвітлення усіх обставин, пов’язаних із заснуванням села, потрібен бодай найкоротший історичний відступ.

Отже, територія між Горішнім Змійовим валом4, що пролягає від Дністра до Прута (приблизно по лінії Бендери–Леово), Чорним морем і нижнім Дунаєм, десь у XIII-XIV ст. дістала назву Бессарабія – від імені половецького хана Бессараба. Згодом це ім’я дістала династія мунтянських (валаських) воєвод. Змійові вали у Бессарабії молдавани називають троєнь, що в перекладі означає вали земляні чи снігові. Вчені-історики приписали їх за співзвучність римському імператорові Траяну (57-111 рр. нової ери). Подібними змійовими валами пересічена Правобережна Україна.

У XV ст. Бессарабією володіли епізодично мунтяни (валахи), мадяри, молдавани. 1484 року Османська Туреччина захопила фортеці Кілію і Аккерман з прилеглими територіями (райями), населеними здебільшого християнським людом.

1538 року Туреччина поширила свої володіння до згаданого Горішнього Змійового валу, а 1568 року переселяє сюди 30 тисяч родин ногайських татар, підданих кримського хана (Крим 1475 р. визнав зверхність Туреччини). Ногайські татари назвали край Буджаком (кутом) і поділили на чотири кочовища:

1. Єдисан – на річках і балках Алкалія, Хаджідер, Сарата, Чілігідер і Чага;
2. Орак – на річках Кундук⁵ і Чага;
3. Орумбек – на річках Салча і Ялпуг;
4. Ізмаїл-Кенесі – на річках Катлабух, Ташбунар та ін.

Кримський хан мав свій палац у Каушанах, де поселявся під час своїх наїздів у Буджак, а його заступник по Буджаку – каймакам – перебував у Хан-Кишлі. Православним населенням Буджаку керував призначений кримським ханом воєвода – отаман, він був із православних і перебував у Каушанах.

Існувала тут Проїлавсько-Ізмаїльська православна єпархія, підпорядкована Константинопольському патріархові, зі своїми церквами і монастирями. Ця єпархія включала і ханську Україну.

Aрабський мандрівник Павло Алеппський, який 1654 року разом зі своїм батьком Антіохійським патріархом Макарієм по дорозі в Москву проїхав Рені, Ізмаїл та Кілію, відзначав віротерпимість турків і заможність православного населення в турецьких райях. На початку XVII ст. маємо тут чотири турецьких райї – Ізмаїльську, Кілійську, Аккерманську і Бендерську. На решті степу – кочовища татар. Турецькі райї згодом стануть надійним притулком для українських селян і козаків.

Життя в Буджаку не було тихим та мирним: це і напади-відповіді запорізьких козаків, і військові сутички між турками і татарами, і спустошення під час російсько-турецьких воєн та багато інших трагічних подій.

Після поразки турків під Хотином 1621 року (П. Сагайдачний), мирним польсько-турецьким договором передбачалося переселення усіх татар із Буджаку. Обурені татари на чолі з Кантемір-Мурзою повстали проти турків і Кримського хана. Кантемір-Мурза розбив турецькі загони і оголосив себе «володарем узбережжя моря і Дунайського гирла». Об’єднані війська турків, молдаван і валахів завдають йому нищівної поразки. Сам Кантемір тікає в Константинополь, сподіваючись знайти порозуміння із султаном, але той його страчує (1637 р.). Карателі пройшли від Ізмаїла до Аккермана, спалюючи татарські кишла і вирізаючи мешканців. Багато татар покинули тоді Буджак, обравши дорогу поневірянь.

1727 року татари пограбували турецьку Ізмаїльську райю. Татарські заворушення мали місце 1757 і 1760 років (Н. Йорга).

На початку XVIII ст. кримський хан Менглі-Гірей наказує Буджацьким татарам перейти до осілості. На місці зимівників виникають постійні татарські поселення. Але більшість татар ще тривалий час вестимуть напівкочовий спосіб життя: влітку кочують у пошуках пасовиськ, а взимку збираються на зимівниках (кишлах), улаштованих навколо мечетей і зручних місць (вода, паливо та ін.).

Житло татарина-кочівника складалося із довгого воза на кілька поверхів – араби, в одному кінці якої закріплювався вітряний млин на чотири-шість вітрил, у запряжці кілька пар коней або волів.

Харчувалися татари м’ясомолочними продуктами. Перевагу віддавали конині, вживали також баранину, яловичину, верблюжину і птицю – все у вареному вигляді. Із баранини готували каварму і шашлики. Це було виключно чоловічою справою. Із коров’ячого молока виготовляли югурт, масло і сир. Овець доїли тільки у травні. Із кобилячого і верблюжого молока заварювали «калмицький чай», виготовляли кумис. Замість води пили айран (пахта кислого молока). Хліб не випікали, вживали просяну кашу «тарі малай» (різновид мамалиги), іноді вживали справжню мамалигу із кукурудзяного борошна. Із просяного борошна ще готували бузу (питво). Вживали їжу на круглих столах із низькими ніжками, сидячи на кошмах (повстинах).

Осілі татари будували хати з очерету (стіни та покрівля), стіни обкидали чамуром. Вікна в хатах не мали шибок, узимку затягувалися плівкою зі скотських міхурів або закривалися віконницями (ставнями). Як паливо використовували кирпич – кізяк, змішаний із соломою. Інший вид палива – очерет. Основне заняття татарина – скотарство, грабіжницькі набіги на сусідні краї, торгівля, в тому числі й «живим товаром». Мали схильність до нагромадження майна і різних скарбів. Хліборобством займалися мало. Це було заняттям українців, частково молдаван, поселених серед них, і невільників. Зерно зберігали у випалених глекоподібних ямах – оргузах, по-нашому пашенних ямах, які вміщали по 250-300 пудів зерна.

Татарки не ховали своїх облич, як туркені та більшість жінок мусульманського світу.

1759 року кримський хан переселив частину буджацьких татар у Таврію.

Під час російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. (1768-1774, 1787-1791 рр.) спостерігався відхід населення Буджаку разом із турецьким військом із застосуванням тактики «випаленої землі». По закінченню воєнних дій не всі поверталися на старі попелища: одні лишалися за Дунаєм у Добруджі, інші засновували нові поселення на нових місцях. Російські картографи скаржилися, що від війни до війни карта Буджаку змінюється докорінно, і вже ніхто не знає, де були колишні поселення.

1770 року російський уряд переселив у Таврію 12 тисяч Буджацьких татар Єдисанського кочовища. Населення Буджаку скорочується. Порожнечу поповнюють українські та інші втікачі. Забігаючи вперед, варто зазначити, що останні татари покинули наш край у травні 1807 року з примусу російського уряду. Тоді через Маякську переправу перейшли на схід 1 198 родин (2 342 чоловіки і 2 568 жінок) Єдисанської орди, і через Бендерську переправу – 1 443 душі (чоловіків і жінок) інших родів. Ще близько 3-4 тисяч татар відійшли з турками за Дунай на початку війни.

1856 року більшість ногайських татар із Росії емігрували до Туреччини.

Під час Першої світової війни 24 листопада 1914 року турки висадили на Бессарабському узбережжі Чорного моря диверсійний десант. Група вершників цього десанту заїхала в Акмангит, коло «фанталу», у кручі напоїли коней, відпочили. Казали, що тут жили їхні предки. Потім рушили в напрямку Арциза, де й були обеззброєні. Про це мені повідомив 1970 року мешканець села Покотило Федір Опанасович (сам бачив) та інші свідки.

Турецькі архіви ховають багато таємниць із історії Буджаку. Всі документи писані арабським алфавітом і малодоступні навіть самим туркам (тепер турки користуються латиницею). Папір – матеріал не вічний. Чи встигнуть люди комп’ютеризувати архівні документи?

Перейдемо тепер із Буджаку на нашу славну Дніпрянську Україну. Знедолену і принижену.

У квітні 1709 року за наказом Петра підступно знищено Запорізьку Січ. Козаки, які вціліли, перенесли Кіш у Олешки на татарську територію, де він знаходився 19 років.

У Полтавській битві козаки билися з козаками, одні на стороні шведів (Іван Мазепа), інші – на боці росіян (Семен Палій).

У 1721-1722 роках тисячі козаків гинуть у «канальському поході» на болотах Ладоги, примушені будувати «град Петра». Як не згадати Тараса Шевченка:

Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками!
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На їх трупах катованих!

Подальшими роками царські «ласки» сиплються, як із рога достатку. Це і скасування Гетьманщини, і звільнення найбільш слухняного гетьмана Кирила Розумовського (1764 р.), і скасування слобідських полків та їхнє перетворення на полки гусарські (1763-1764 рр.), і скасування козацьких полків на Гетьманщині та переведення козаків у карабінери (1793 р.), і надання військової допомоги полякам у придушенні Коліївщини на Правобережжі (1768 р.), нарешті знищення Нової Січі (1775 р.) та впровадження в Україні кріпаччини російського зразка.

Останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського заслано в Соловецький монастир на Білому морі. Запорізькі землі роздано «байстрюкам Катерини». Вже в 30-ті роки XVIII ст. цілі ватаги запорізької голоти працюють на соляних і рибних промислах Аккерманської райї, вантажниками в портах Аккермана, Кілії та Ізмаїла. Тепер, після знищення Січі, козаки масово потяглися до своїх споконвічних ворогів – турків – під Очаків. Згодом турки їх оселять на лиманах і гирлах малих річок у Буджаку. Дунайські гирла і вся дельта у цей час були зайняті іншими пасинками Росії – некрасовськими козаками-старовірами, з якими запорожці вступають у тривалу і безславну боротьбу за дунайські рибні промисли. Турки дивувалися цій лютій ворожнечі «гяурів»⁶ між собою. Лише 1815 року некрасовці відійшли в Малу Азію, а запорожці утвердилися за Дунайською дельтою на рукаві Верхній Дунавець, де Задунайська Січ проіснувала до 1828 року. Між іншим, некрасовці після Другої світової війни повернулися в Радянський Союз, зберігши недоторканною свою етнічність.

Не зумівши відразу відтіснити некрасовців з дельти, відчайдухи-запорожці просуваються вверх понад Дунай, деякі досягають Тиси (Банат⁷), де австрійський цісар призначив їм землі (1788 р.). Але довго там не всиділи, повернулися до Сеймен (на правому березі Дунаю, нижче Сілістрії), де був у той час Задунайський кіш. Звідти продовжують тиск на некрасовців, 1813 року займають Катерлез, нарешті 1815 року осіли на Верхньому Дунавці. 1828 року останній кошовий Задунайської Січі Йосип Гладкий з 2 000 козаків перейшов на російський бік, а по завершенні війни козаки були поселені на узбережжя Азовського моря між сучасними містами Бердянськ і Ногайськ (Миколаївська і Покровська станиці), де під назвою «Азовського козацького війська» проіснували до 1865 року.

Із тих запорожців, що не пішли до турків після зруйнування Січі, царський уряд, маючи гостру потребу у збільшенні військ, створив 1788 року «Чорноморське козацьке військо» (кошовий Сидір Білий). Після війни 1787-1791 років військо поселене на лівому березі Дністра з центром у Слобозії (нижче Тирасполя). 1792 року військо було переселене на правий берег річки Кубань від річки Лаби до Азовського моря. З 1860 року Чорноморське козацьке військо стало називатися Кубанським.

Тільки при штурмі Суворовим фортеці Ізмаїл у грудні 1790 року на турецькому боці було 4 000 запорожців Задунайського коша на чолі з кошовим Грицьком Тараном, не менше козаків було і на російському боці під проводом Антона Головатого. Позбавлені батьківщини, козаки були приречені на братовбивчу війну в імперських інтересах чужих держав.

Не всі чорноморці охоче переселялися на Кубань, якась їхня частина потяглася за Дністер, поповнюючи Буджак свіжим струменем християнського населення.

На початку нової російсько-турецької війни командувач Дунайської армії Міхельсон 15 грудня 1806 року звернувся до «турецьких» запорожців з відозвою, закликаючи їх повернутися на батьківщину. 18 лютого під місто Галаци прибула депутація козаків на чолі з Романом Согутчевським. Кого представляла депутація? Козаків задунайського Сейменського коша чи лівобережних Буджацьких, які опинилися під Галацами, відступаючи перед просуванням російської армії?

У результаті переговорів Міхельсон офіційно оголосив про утворення козацького війська. Імператор Олександр I указом від 20 лютого 1807 року затвердив двом полкам назву «Усть-Дунайського Буджацького війська», дарував прапор і печатку з гербом. На посаду кошового призначено Чорноморського війська писаря Івана Підлісецького. Війську обіцяні землі на лівому березі Кілійського рукава Дунаю і в південній частині Буждаку.

8 червня 1807 року кошовий відпустив 100 козаків, що проживали за межами Буджаку, з врученням відповідних білетів «для збору врожаю і переселення із сім’ями на Буджацькі землі».

Очевидно, що більшість козаків були постійними мешканцями Буджаку. Новостворене військо бере участь у битвах, чимало козаків загинули або були поранені. Зі зведення контори Одеського військового госпіталю від 29 грудня 1807 року дізнаємося:

1. до госпіталю надійшли 175 усть-дунайських козаків;
2. видужали 102 усть-дунайських козаків;
3. вмерли 38 усть-дунайських козаків;
4. ще перебувають 35 усть-дунайських козаків [8].

Чутка, що на Дунаї відроджується козаччина, блискавично облетіла закріпачену Україну. Цілі села, покидаючи рідні місця і долаючи неймовірні перепони, пробиваються на Дунай. Поміщики-кріпосники здійняли ґвалт, Петербург своєрідно відреагував.

20 липня 1807 року той самий імператор Олександр I у рескрипті Міхельсону розпорядився: «поручаю Вам заведение на Дунае сечи остановить, и все, что доселе по сему предмету сделано, отменить».

Це був справжній «похорон з весілля».

Згідно зі «Списком учиненим у коші Усть-Дунайського війська, о состящих в оному на службі козаків у серпні 1807 року», числилося 1 387 козаків [57]. У список не увійшли кілійська група козаків – 150 чоловік, флотилія – 155 козаків, Одеський госпіталь – 175 козаків і сотня, відпущена Підлісецьким. Список складався із:

Як бачимо, до війська добровільно записалися представники всіх регіонів роз’єднаної кордонами великих держав України, записалися також брати-слов’яни – серби і болгари, греки і навіть польські шляхтичі.

Куренів було 39, із них з традиційними запорізькими назвами 37, 1 сербський і 1 болгарський.

4 липня 1807 року звільнено кошового Івана Підлісецького і на цю посаду призначено урядовця Фому Бучинського.

Група отаманів Усть-Дунайського війська у своєму зверненні до Дюка де Рішельє, Херсонського військового губернатора і командира 13-ої дивізії в діючій армії, відзначають особливі заслуги Івана Підлісецького, який «одержав маніфест, відкритий лист і пернач для збирання перебуваючих у Молдавії, Валахії, Бессарабії та інших турецьких краях козаків війська чорноморського або колишнього запорізького», а тепер його звільнено, навіть заарештовано «невідомо з чийого доносу».

Підписали звернення 14 отаманів: Христофор Кучер, Яків Феска, Михайло Соколов, Іван Шмилько, Федір Комаренко, Давид Мельниченко, Олекса Таран, Грицько Бурченко, Остап Чернега, Іван Ремінний, Іван Пушкаренко, Лук’ян Копус, Іван Чернега, Василь Малякін (за неписемних підписав Петро Скляревський) [4].Призначений новий кошовий урядовець Фома Бучинський від самого початку заявив, «що ніякого запорізького війська на Дунаї не буде», і козаки почали розбігатися.

Водночас Бучинський з осавулом Романом Циганкою дбають на війні тільки про особисте збагачення, продають захоплену у турків худобу, збирають з гардів на Пруту податки і таке інше...

А в керівництві діючої Дунайської армії відбуваються значні зміни. 5 серпня 1807 року вмер 68-річний головнокомандувач Міхельсон. Під час його хвороби і після смерті його заступав командир 2-го корпусу барон Мейєндорф; ад’ютантом останнього був штабс-капітан Іван Петрович Котляревський, автор на той час перших трьох частин перелицьованої «Енеїди». На початку кампанії Котляревський одержав орден Анни III класу за ризиковану місію до Буджацьких татар (1806 р.). Він їх умовляв не чинити опір російській армії. Чи зустрічав він тоді у Буджаку запорожців?

Під Ізмаїлом 17 грудня 1806 року Котляревський «проявил себя неустрашимостью». Тепер Мейєндорф і Котляревський, як можуть, зволікають із виконанням царського рескрипту про ліквідацію Усть-Дунайського війська. Котляревський подорожує по Буджаку, підшукуючи зручних місцин для оселення козаків. Чи побував він у Мангиті (Акмангиті)?..

Проте все марно. 29 серпня 1807 року Мейєндорф наказує генералу Кулюбакіну відібрати в козаків зброю і підготувати їх до переходу в Росію. Кілійська група була заарештована Бутирським полком і переведена до фортеці 2 вересня 1807 року (серед них був і Іван Підлісецький). Тут до 13 вересня розшукував усть-дунайських поміщицьких утікачів генерал Нікоріца – начальник Херсонської рухомої міліції.

Наприкінці вересня усть-дунайці із Галац і Кілії переведені до Аккермана. Сюди їх прибуло лише 420 осіб із 2 000. Поручик Юматов, якому доручено супроводити козаків на Кубань, доповідає начальству в січні 1808 року із Білозерки (під Одесою), де козаки чекали підводи для слідування на Кубань: «козаки не вірять, що їх відправляють на Кубань, що їх можуть передати поміщикам, і ніяким умовлянням не можна їх спинити від побігів [5]».

Прапор і пернач Усть-Дунайського війська передані комендантові Одеської фортеці генерал-майорові Кобле. У Краснодар Юматов привів і передав отаману Бурсаку 349 чоловік, решта двотисячного війська розбіглася по Бессарабії і Херсонщині, а дехто утік за Дунай.

Новий командувач Дунайської армії князь Прозоровський, який прибув у ставку в Ясах 1 жовтня 1807 року, наказує всім усть-дунайцям перейти в Очаківський степ під руку Дюка де Рішельє, а непокірних наказав виловлювати і відправляти туди етапним порядком. Мейєндорфа від служби відсторонено. Кризу козаччини на Дунаї Котляревський сприйняв як особисту драму. Його спроба організувати там кіш не здійснилася. Козаки, дізнавшись, що він є той, що скомпонував «Енеїду», запрошували його до себе «за старшого» (Стеблін-Каменський чув це від самого поета).

Докоряла совість і за ошуканих татар. Свого часу він їх запевняв, що армія платитиме готівкою за вилучене продовольство, гарантував їм недоторканність і збереження їхнього життєвого устрою. Тепер, під час своїх подорожей по Буджаку, звідкіль вигнано всіх татар, він стає свідком сумних видовищ. При відселенні татари покинули все майно, всю худобу і птицю, і вона пропадала від спраги й голоду. Від осель доносилося виття собак, нявчання котів, ревіння і бекання скотини, ґелґіт індиків і гусей. При наближенні все бігло назустріч людині, благаючи захисту і ласки, а наражалося на багнет або ніж. Бачити все і чути було надсильно. Орден на грудях пік йому серце. Котляревський задумується над сенсом людського буття. Заздрить сербам, адже вони не просто воюють, а відстоюють своє місце під сонцем.

Прозоровський не може пробачити Котляревському прихильність до запорожців. 3 грудня 1807 року переводить Котляревського у Псковський драгунський полк, розквартирований у Литовській губернії. В люті морози грудня і січня він їде верхи 1500 верст, аби вручити командирові полку пакет із наказом про свою відставку. Своєрідний «жарт» старого князя або «подяка» за 12-річну військову службу і ратні подвиги.

Повертається до рідної Полтави. Вражень від пережитого аж надто. Продовжує роботу над IV, V і VI частинами «Енеїди». В них щире співчуття долі троянців, що блукають по світу після руїни Трої (Січі) в пошуках правди і волі.

А війна на Дунаї тривала шість років. Помінялося шість командувачів армії. Міхельсон помер 5 серпня 1807 року, Прозоровський – 1809 року. Багратіон після взяття Ізмаїла і Браїли 1809 року був відкликаний, Каменський помер 1811 року, Кутузов командував армією до укладення Бухарестського миру у травні 1812 року, Чичагов – після підписання миру. Під час війни в Бухаресті та Ясах в диванах (радах) головували російські сенатори (1808-1813 рр.).

Згідно з Бухарестським мирним договором, до Росії відійшли землі Пруто-Дністрянського межиріччя з фортецями Хотин, Бендери, Аккерман, Кілія та Ізмаїл. 1813 року на цю територію поширено назву південної її частини – Бессарабія. Більше половини цієї території складалося із турецьких фортечних райїв і татарського Буджаку.

Втрати Росії в цій війні – 150 000 душ (одна третина загинула в боях, решта – жертви епідемій).

1812 року в Буджаку на площі 1 700 000 десятин землі проживали 60 тисяч осіб, ¾ котрих знаходилися у фортечних передмістях (форштадтах⁹), а в решті – кількох десятках поселень – мешкали 2 392 родини (точність сумнівна).

У роки війни і перші повоєнні роки адміністрація в Буджаку якщо й існувала, то була неефективною і млявою. Місцеве населення терпіло значні здирства з боку військового відомства. Фельчинський ісправник Тома Стаматин 17 вересня 1809 року доповідав у Молдавську вістерію (скарбницю): «Я подорожую по Бессарабії (Буджаку) і спостерігаю, як обивателі тутешніх округів перебувають у жалюгідному і злиденному становищі через численні тягарі й наряди... Розорення осель відбувається від того, що всі інші, що мешкають у форштадтах міст, будучи під захистом комендантів фортець, ні в яких земських повинностях не використовуються. Ніколи поселення у Буджаку не заведуться, але і ті, що є нині, спустошаться, і більша частина обивателів оселиться в форштадтах».

Під час війни згадуються в документах або фігурують на картах в південно-східній частині Буджаку такі поселення (крім міст-фортець): Паланка, Ханкишло, Манаші, Молога, Турлаки, Шаба, Катаржа, Бурнас, Будаки, Тузли, Кабабча, Будури, Мартаза, Сарияри, Магала, Мангит, Акмангит, Золукари, Шагани, Татарбунари, Чишма, Дракуля, Галил-паша, Хаджи-Ібрагім (Жебріяни), Парапори, Вилків, Кишлиця та ін. У більшості цих поселень 1807 року існували корчми, які оподатковувалися. Немає ніякого сумніву, що в більшості цих поселень жили українські селяни і козаки, серед них багато втікачів. На початку війни поселення майже обезлюдніли – мешканці відійшли з турками. Під час війни деякі поселення обезлюдніли остаточно – одні жителі переселилися у форштадти Аккермана і Кілії, інші (втікачі) принишкли і чекали легалізації. Статистика 1816-1817 років свідчить про значний приріст українського населення в містах Аккерман та Кілія.

5 грудня 1812 року якийсь штабс-капітан Шостак представив губернаторові Скарлату Стурдзі проект Вільного Дунайського війська на кшталт Чорноморського (на землях, які при турках займали татари) із бродяг, дезертирів та втікачів (мабуть, їх тут вистачало). Проект був відхилений. Російський уряд, зайнятий війною з Наполеоном, не приділяв належної уваги улаштуванню новонабутої Бессарабської області, цілком покладався на корумпованих місцевих бояр. Тривалий час тут зберігалися молдавські закони, адміністративний поділ на цинути (повіти). В обігу, поряд з російськими, були й турецькі гроші – пара і леви.

Після закінчення кампанії уряд приступив до заселення обезлюдненого Буджаку, передусім німецькими колоністами та задунайськими переселенцями (болгарами і гагаузами). До 1818 року німці заснували 13 колоній, а задунайські переселенці, які 1819 року отримали статус іноземних колоністів, до цього часу заснували 55 поселень.

Як німці, так і болгари одержували наділи в 60 десятин землі, значну матеріальну допомогу і пільги. Колонізація продовжувалася близько двох десятиліть. Передбачене переселення державних селян із внутрішніх губерній – цим давали по 30 десятин на сім’ю – було здійснено лише частково.

Продовжувалася народна колонізація селянами-втікачами, вона урядові нічого не коштувала і на перших порах суворо не переслідувалася.

Згідно з указом від 31 жовтня 1817 року уряд заборонив розшукувати втікачів на території Бессарабії, якщо вони сюди прибули до 1812 року, а з прибулих після цього строку – якщо оженилися, оселилися і господарюють. Усіх інших безумовно повертати поміщикам. Був і указ Сенату від 27 листопада 1822 року, згідно з яким на сільські громади за утаювання утікача накладався штраф 2 000 руб., а донощик одержував винагороду 500 руб.

Останній із низки указів – від 28 серпня 1828 року. В ньому наказано всім утікачам приписатися до казенних поселень до 1 листопада 1828 року. Після цього строку утікачів і бродяг віком до 35 років і придатних до військової служби віддавати до арештантських рот при фортецях, непридатних і жінок відсилати в Сибір на поселення.

Колишні козаки в цих актах не згадуються, їх просто мало відрізняли від інших бродяг. Утечі продовжувалися до скасування кріпацтва, за ці роки із Бессарабії виселено не менше 100 тисяч обездолених душ.

1816 року намісник області Бахметьєв наказує тимчасовому комітетові: «...щоб жителі Бессарабії приведені були до присяги на вірність підданству російського імператорського престолу... З цієї нагоди я домовився з преосвященним екзархом митрополитом Гавриїлом... щоб кожний із приходських священиків у присутності ісправника цинута прийняв від кожного вірнопідданого присягу, склав з цього приводу по кожному селу і місту реєстр усім обивателям з поіменуванням статі та віку. І таких списків, духовником складених, один примірник лишається у приходських священиків, другий надсилається у 2-й департамент теперішнього обласного уряду».

Це був перший перепис населення всієї Бессарабії. Він виявив 491 679 душ (1817 р.). Інші приблизні підрахунки населення області проведені:

• Чичаговим 1812 року – виявили 240 000 душ,
• Скальковським 1813 року – виявили 340 000 душ,
• Корніловичем 1818 року – виявили 389 000 душ.

Як бачимо, статистика суперечлива. Сільські громади приховували свою чисельність.

Вживаються заходи для визначення площі земель Буджаку, які раніше належали туркам і татарам. З височайшого повеління 7 березня 1817 року у розпорядження начальника військово-топографічної зйомки Бессарабії полковника Корніловича були відряджені вісім землемірів із суміжних губерній. Сими землемірами в 1821-1827 роках були наділені землі містам Аккерман, Кілія, Бендери, Ізмаїл, Рені та містечку Каушани, 75-ти казенним селам і 38-ми приватним власникам, що одержали землю «по Всемилостивійшому пожалуванню». Серед них граф Канкрін – 28 120 десятин; граф Бенкендорф – 28 000 десятин, згодом його «ділянку» збільшено до 34 000 десятин; генерал Сабанєєв – 10 000 десятин; Несельроде – 10 000 десятин; таємний радник Булгаков – 6 000 десятин; колезький радник Криницький – 6 000 десятин та ін.

Вельможі потім продавали свої землі купцям і колоністам, а гроші витрачали на картярство і рулетку в казино Монте-Карло.

Були відведені землі німецьким і болгарським колоніям. Решта незаселених земель поділена на 62 ділянки. Усі документи на обмежування 1 700 000 десятин передані в Бессарабську палату державного майна [31].

Отже, до 1821 року землі в Буджаку не були поділені між селами, панувала займанщина. Після обмежування ще тривалий час займанщина існувала в середині сільської громади – кожний займав і сіяв стільки, скільки міг обробити своїм тяглом і наявністю робочих рук у сім’ї.

Як зазначалося вище, при утворені Усть-Дунайського війська 1807 року козакам були обіцяні землі на лівому березі Кілійського рукава і в усьому Буджаку. Але події розвивалися за іншим сценарієм. Після скасування війська і відправки козаків на Кубань, ті, що лишилися в Бессарабії, не мали тривалий час тут офіційного статусу. Їх групував навколо себе полковий осавул Роман Согутчевський, який не переставав клопотатися про їхнє визнання й улаштування. Сам Согутчевський зі своїм «штабом» перебував якийсь час у Дракулі, а козаки розкидані по різних селах і містах.

1817 року з дозволу намісника Бахметьєва, переданого попечителю задунайських переселенців Попову, вони вибрали для постійного оселення урочище Акмангит зі збереженням усіх пільг, наданих задунайським переселенцям.

Почали влаштовуватись і будувати церкву (каплицю); 9 лютого 1822 року вона була освячена. Того самого дня було закладено капітальну церкву. Але і тут козакам-бідолахам не було покою.

Виконувач обов’язків Бессарабського намісника генерал Інзов у своєму донесенні від 25 серпня 1820 року сповіщає обласний уряд, що колишні усть-дунайські козаки не мають нічого спільного з задунайськими переселенцями і можуть лишатися в Акмангиті лише на правах корінних мешканців з відбуванням усіх повинностей.

1822 року земське начальство заборонило колишнім усть-дунайцям переселятися в Акмангит, а комісар Аккерманського земського справничества Красноглєдов намагався зруйнувати їхні житла і вигнати їх із села. Іншим часом ісправник Салло напав на хату Согутчевського в Акмангиті, розбив сундук і забрав папери й різні козацькі документи. Свавілля урядовців не знало меж. А життя в Акмангиті продовжувалося наперекір усім перешкодам.

Благочинний протоієрей Федір Малявинський склав «Іменну відомість колишніх Чорноморського і Усть-Дунайського війська чиновників і рядових козаків, що оселилися в Аккерманському цинуті на урочищі Акмангит, з означенням у ній, скільки дворів і в них чоловічої і жіночої статі душ. Учинена жовтня 22 дня 1820 року»: дворів 57, чоловіків 156, жінок 108 [34].

1820 року в Акмангиті старостою був Семен Губенко, священиком Іван Бобир (з 1821 р. – священик Прокопій Горб).

Водночас на Балканському півострові відбуваються бурхливі події. 6 квітня 1821 року почалося Грецьке визвольне повстання, яке привернуло увагу вільнолюбного сина Альбіону Байрона.

10 квітня 1821 року був омертвлений юрбою фанатичних мусульман патріарх Григорій Константинопольський, а разом з ним чимало православних християн. Тіло повішаного патріарха було викинуте в море, і тільки завдяки самовідданості його шанувальників було виловлене і доставлене в Одесу для поховання.

Яничари пройшли з кінця в кінець увесь Балканський півострів до самих північних округів Молдавії, розграбовуючи церкви. Багато священнослужителів усіх рангів і монахів із Греції, Болгарії, Сербії, Валахії та Молдавії спасалися тоді втечею в Росію.

Архімандрит Свято-Панкраторського монастиря на Афоні Філарет звернувся до задунайських запорожців з відозвою не воювати проти християн. Сам він перейшов у Росію, але Синод не визнав його рангу, і він перебував у Ізмаїльському грецькому монастирі фактично як в’язень.

Почалася масова втеча задунайських запорожців у Росію. Приміром, в Ізмаїльський карантин 3 травня 1821 року прибули на каюках із Кілійського гирла 60 запорожців і 7 жінок, а з ними 27 некрасовців та 1 болгарин. Усі осіли в Тучкові (Ізмаїлі). Через Ренійський карантин 1821 року перейшли в Росію 25 запорожців. Це не повні дані, а лише приклади.

1824 року через Одеський порт прибули 19 задунайських запорожців на чолі зі значковим товаришем¹⁰ Ксаверієм Чорнявським, вони просять оселити їх в Акмангиті (за Дунаєм знають про Акмангит!).

За 1824-1825 роки в Акмангиті оселилися 30 задунайських запорожців.

Надалі лідерство над колишніми козаками переходить до Ксаверія Чорнявського. Куди подівся Роман Согутчевський? Я вважаю його справжнім Енеєм, який уміло водив «троянців» через усі перепони і в Акмангиті «оселив свій рід».

Нарешті 1823 року Акмангитові наділили землю із розрахунку 30 десятин на сім’ю і 10 десятин запасних, а всього 4 596 десятин 325 кв. сажнів придатної, а непридатної 125 десятин і 2 100 кв. сажнів.

Перепис 1824 року виявив у Акмангиті козаків: 96 родин і 43 бурлаки¹¹; а також поселян (царан): 14 родин і 14 бурлаків [22].

Тепер Акмангит приковує увагу багатьох усть-дунайців, розкиданих по ближніх і дальніх краях.

Один із них, Кирило Чорнявський, у прошенні на ім’я управителя Новоросійськими губерніями графа Палена писав, що він «того 1807 року вийшов для оселення в Акмангиті за документом, виданим мені графом Вітгейштейном. Але оскільки зазначена ділянка для оселення ще не була відмежована, то колишній депутат Роман Согутчевський відібрав від мене вищезгаданий документ і видав від себе свідоцтво, за яким я досі проживав у місті Одесі. Тепер, оскільки ділянка для Акмангита відмежована, і я повинен зі своїм сімейством оселитися, то просив нинішнього депутата значкового товариша Ксаверія Чорнявського видати мені свідоцтво для проїзду і оселення в Акмангиті, але він мені у цьому відмовив...[3]». Документ без кінцівки і дати. Син Кирила Чорнявського – Володимир Кирилович Чорнявський – фігурує у списках Новоросійських козаків станиці Акмангит 1868 року під № 277.

Суперечливі донесення Бессарабських обласних відомств про становище в Акмангиті примусили намісника графа Воронцова направити в Акмангит із Одеси свого спеціального посланця, колегії іноземних справ Антуаріуса Понятовського, який 13 серпня 1826 року доповідав із Акмангита:

«...відправився у поселення Акмангит, розшукував і розглядав кожного жителя і списки таких складав з поясненням у них докладно сімейства і літа кожного жителя. Вважаю своїм обов’язком примітити: при дослідженні документів виявилося, що дехто із Буджацьких козаків жодних письмових видів не мають, дехто представляв лише копії атестатів, ніким не завірених, і всі посилаються на свідчення під присягою своїх товаришів, що вони дійсно перебували на військовій службі. Імення таких козаків внесені у список № 3». Список мешканців Акмангита складений Понятовським 1826 року [2].

А всього жителів у Акмангиті: чоловіків 362, жінок 249.

Продовжую доповідь Понятовського:
«Вони пояснили, що 1822 року околаш¹² Соколовський взяв з кожного сімейства за 1820 рік податків по голландському червонцю, а 1825 року комісар Дизінфельд взяв у них 200 левів за калараша¹³, на все мають розписки... Нарешті 28 липня 1826 року приїздив в Акмангит комісар Холодовський і вимагав з жителів податки за 1823, 1824 і 1825 роки, але вони відмовилися платити, посилаючись на те, що перебували на військовій службі і мають бути звільнені від усіх повинностей.
13 серпня 1826 р. підпис: Антуаріус Понятовський
Акмангит [1]».

1826 року з пропозиції намісника графа Воронцова доручено комісії для оселення селян у Бессарабії (радник Жилла і капітан Хропачов) відвести для Акмангитських козаків «особливу пустопорожню ділянку придатної до хліборобства землі й переселити їх туди, за винятком 13-ти сімейств козаків, що хочуть переїхати на Кубань до своїх родичів, і тих, що не належать до козаків і мають переселитися до поселень одного з ними стану».

Чим викликана необхідність переселення? Віддалити козаків ще більше від Дунаю, аби вони не спілкувалися з Задунайською козаччиною? Претензіями на Акмангит когось із високих сановників? А може, болгарського колоністського відомства?

У виборі нового місця для переселення козаки розділилися на два табори. Прибічники Согутчевського, депутатом від них виступав його зять священик Прокопій Горб, облюбували ділянку № 8 (хутір Сербина Радоя), але він вже був переданий волонтерам, згодом вони спинилися на ділянці № 24 (майбутнє Старокозаче). Інший табір із 40-а родин, за них виступав Ксаверій Чорнявський, просили Малу Катаржу (вже віддану швейцарським колоністам). Мали гострий конфлікт із комісією Жилли і Хропачова. Були згодні на Челмакчію. Невідомо, чи одержали її.

1827 року на ділянку № 24 із Акмангита переселилося 102 сім’ї, в їхньому числі син Согутчевського Олексій. З 1828 року ділянка № 24 вже називається Старокозаче. Іменний список переселених знаходиться у Національному архіві Республіки Молдова [48]. Не вияснена доля 40-а родин на чолі з Ксаверієм Чорнявським, мабуть вони лишилися на місці, як і ті 13 родин, що хотіли переїхати на Кубань (їм було відмовлено із Кубані). Лишилися на місці священик Прокопій Горб і сім’ї поселян (царан). На звільнені місця ринули із північних повітів Бессарабії і Херсонської губернії нові сім’ї переселенців. Ось статистика 1827 року по Акмангиту (мабуть, після відходу старокозачанців).

1826 року в Бессарабії почали прокладати поштовий шлях від Аккермана до Кілії та Ізмаїла:

Поштовий шлях пролягав біля південного краю села нижче за течією річки.

Висновки й здогадки

Через відсутність вірогідних документальних джерел (турецько-татарські архіви нам взагалі неприступні) доведеться задовольнятися посередніми свідоцтвами. Іноді навіть пускати в хід догадки. Нехай майбутні дослідники, які осідлають увесь комплекс джерел, спростують або підтвердять ці вимушені припущення. Лишаються безперечні факти:
а) що татарські поселення і зимівники у Буджаку через вищезгадані події часто виникали і зникали, не лишаючи ніяких особливих прикмет, хіба що самі попелища;
б) що буджацькі татари у XVIII ст. почали вгамовувати своє вояцьке завзяття і надавати більше уваги мирному роду занять, насамперед традиційному тваринництву і частково – землеробству; до останнього залучаючи українців з їхнім досвідом у цій галузі;
в) що на території турецьких райїв, цілком залежних від гарнізонів турецьких фортець, татарський елемент зовсім не переважав, а в багатьох поселеннях (поряд з моноетнічними) співіснували українці й татари. Наші всі три Мангити і Акмангити входили до Аккерманської райї.

Зважаючи на ці постулати і на позначення на переглянутих географічних картах регіону того часу, можна з певною ймовірністю стверджувати, що поселення Акмангит (1) і острівне поселення Конират виникли не пізніше першої половини XVIII ст. (до того могли існувати як зимівники). З невідомих причин у другій половині XVIII ст. Конират зник. Тоді ж на лівому березі річки Сарата майже навпроти виникають поселення Мангит (2) і Акмангит (1), пізніше єдиний Акмангит (майбутнє Білолісся). Окремими сільськими кутками тут живуть запорожці, свідомі свого козацького стану і вольностей, а тепер звичайні рибалки і хлібороби.

Із початком війни 1806 року частина населення відійшла з турками, а 1807 року решта татар переселена на схід. Українці ще деякий час затримуються тут і навіть починають повертатися на старі місця, тепер обіцяні їм як усть-дунайським козакам. Несподіване скасування Усть-Дунайського коша могло викликати в них здивування і розгубленість. Підпорядковані, як усі корінні мешканці, військовим тягарям і нарядам, вони потяглися хто куди: одні – на Кубань, інші – за Дунай, дехто – до фортечних передмість Кілії та Аккермана або принишкли на місці, вичікуючи сприятливої години для влаштування своїх господарств і родинних гнізд. Така непевність затяглася до 1817 року. Після цього їм то віддавали Акмангит, то виганяли їх звідти, незважаючи на те, що вони вже збудували тут церкву (кам’яну каплицю, 1822 р.) і висунули зі свого середовища на посаду приходського священика письменного козака Прокопа Горба, а старостою обрали Семена Губенка (1820-1821 рр.).

Лише затятість і громадянська відвага осавула Романа Согутчевського і всієї сільської громади врятували рідні оселі від зазіхань брехливих доброзичливців і явних ворогів.

Село поповнюється вихідцями із Задунайської Січі – їх називають капаранами, за назвою верхнього одягу турецького зразка. З ними прибув і значковий товариш Ксаверій Чорнявський, активний діяч козацької справи.

Урядовцям нарешті вдалося розколоти громаду села Акмангит на два табори і один із них (102 родини) переселити 1827 року на ділянку № 24 – Старокозаче.

А місце розташування Акмангита було напрочуд вдалим в усіх відношеннях: м’який морський клімат, глибоке русло річки Сарата з рибою й островом, джерело у кручі з чудовою водою, тучні пасовиська навкруги, вдосталь комишу, каміння і глини. А на пагорбі із західної сторони – прадавня «висока могила», з якої відкривається виднокруг на 20 верст – природна і рукотворна вежа для спостережень у лихоліття. І Чорне море з Дунаєм під боком.

Якщо не боятися перебільшень, то наш Акмангит відносно розташування з будь-якого погляду не поступається вічному Єрусалимові і стародавнім Києву й Аккерману! Досить трішечки людської дбайливості – і цей райський куточок на землі повстане в усій пишноті і красі! Та чи сталося так? Про це в майбутніх розділах. А поки що Акмангит розбудовується.

Перша вулиця протягнулася понад лівим берегом річки від кручі до кручі. Кілька хат було на острові в північній частині. Поверталися до села колишні його мешканці з Аккермана та Кілії, з-за Дунаю та інших місць. Село приростало паралельними вулицями зі сходу. Хати будували «понад вулицю», стіни хат були кам’яні на глинянім чамурі, покрівлі комишеві. Стіни ззовні і всередині мазали глиною і білили. Опалювалися хати «по-чорному»¹⁴.

Збіжжя обмолочували ціпами або прогоном скота на току. Віяли на вітрі. Зерно зберігали у випалених глекоподібних ямах («пашенних ямах»).

Одяг носили із домотканої матерії. Трапезувала сім’я за круглим столом на низеньких ніжках, сиділи навкруги на долівці, їли дерев’яними ложками із одної череп’яної миски або макітри.

І пашенні ями, і круглий стіл (підставка) перейняті від татар. Від спільного проживання з татарами збереглися слова:

• бага – виноградник, сад;
• буза – питво;
• бурнус – жіночий верхній одяг;
• газман – кастрований баран;
• гараба – довгий віз для перевезення збіжжя і сіна;
• гарман – місце обмолоту збіжжя;
• кабак – гарбуз;
• каварма – пересмажена баранина;
• кирпич – спресований і висушений гній, паливо;
• кишло – зимівник, хутір;
• кошара – загін для овець;
• мешень – царина, орне поле;
• око – одиниця ваги (три фунти);
• паци – сформовані з глини та соломи блоки для стін (саман);
• сабан – плуг;
• чаїра – пасовисько для коней;
• чамур – глиняний розчин та ін.

Від татар збереглися назви річок, балок, урочищ: Кундук, Сари-Яри, Магала, Сарата, Алкалія, деякі прізвища: Мурза, Жулай, Чулак та ін.

Після тривалого блукання по світу і стількох перипетій долі наші предки нарешті знайшли в своїм Акмангиті притулок, почали осідати на землі, влаштовувати свої оселі, освоювати віками неорану землю, тяжкою працею добувати свою скибку хліба. Благо, що над головою ні пана, ні бусурмана. І пільги, як у болгарських колоністів. Та хазяйський клопіт не заспокоїв колишніх козаків, і, мабуть, у кожного з них десь у глибокій підсвідомості жевріла химера козацької волі, штовхала покинути тісний світ селянської хати і податися світ за очі, на степовий простір, на Кубань чи може за Дунай.

Передчуття їх не підвело: подібна нагода трапиться вже прийдешнього 1828 року!

¹ Тут і далі – дати за старим стилем (до 1918 р.) (Прим. ред.).
² Райя – піддані султана не мусульманського віросповідання (Прим. І. Євдокименка).
³ Останній варіант див. [60].
⁴ Друга назва – Горішній Траянів вал.
⁵ Друга назва – Когальник.
⁶ Гяури – по-турецьки невірні.
⁷ Провінція в Австро-Угорській імперії, в районі впадіння Тиси в Дунай.
⁸ Із журналу «Киевская старина», лютий 1883 р.
⁹ Опис архіву сенаторів, № 226.
¹⁰ Значковий товариш – почесне звання, яке надавалось козацькій старшині та козакам. Значкові товариші зберігали полкові прапори та сотенні хоругви, а також за дорученням пол¬ковників керували окремими військовими загонами. Значкові товариші були вилучені з-під влади сотенної адміністрації й підлягали в адміністративному порядку безпосередньо полковникові (Прим. І. Євдокименка).
¹¹ Бурлака – людина без постійного місця проживання та роботи, наймит (Прим. ред.).
¹² Околаш – суддя околу (дільниці).
¹³ Калараш – вершник.
¹⁴ Топити «по-чорному» – значить топити піччю без димаря, коли дим з печі виходить через відкриті двері та вікна (Прим. І. Євдокименка).

Розділ II

Акмангит – козача станиця (1828-1868 роки)

Утворення 1828 року Дунайського козацького війська дало новий поштовх розвиткові поселення Акмангит, яке відтоді стало однією із його станиць.

Про цю гілку козацтва з різних причин не часто згадують дослідники у своїх публікаціях, і коротка довідка про військо частково заповнить утворену прогалину і водночас послужить відповідним тлом до історії станиці Акмангит.

Передували утворенню війська такі історичні події.

Улітку 1827 року президентом Греції було обрано колишнього міністра іноземних справ Росії грека Іоана Каподістрію. Стурбований зростаючим впливом Росії на Балканах, турецький султан денонсував усі російсько-турецькі договори і закликав правовірних мусульман до війни проти Росії. Прискорюючи невідворотні події, 14 квітня 1828 року Росія оголосила війну Туреччині, і російське військо без найменшого опору зайняло Молдавію і Валахію.

На початку війни депутація колишніх усть-дунайців, серед них значковий товариш Дем’ян Чорнобай із Акмангита, давній (з 1807 р.) побратим відомого полкового осавула Романа Согутчевського, через посередництво генерала Тучкова, звернулася в таборі при Сатунові (на Дунаї) до Миколи І з проханням про вступ до рядів діючої армії. Потішений патріотичним пориванням підданих, імператор повелів Херсонському і Бессарабському генерал-губернатору Воронцову прохання козаків задовольнити, нове військо назвати «Дунайськими козаками» у складі двох полків: одного кінного та одного пішого, призначеного для дунайської флотилії.

За наказом Воронцова полковник Челобитчиков, херсонський губернський предводитель дворянства, прийняв під свою руку села Акмангит, Старокозаче і Волонтирівку (в останньому проживали волонтери, тобто добровольці минулої війни із сербів, молдаван, поляків та ін.) і почав формувати полки. На той час здатних до військової служби виявилося в Акмангиті 90 осіб, у Старокозачому – 116, у Волонтирівці – 130.

16 жовтня 1828 року перші 300 дунайських козаків склали присягу.¹ На кінець 1831 року до війська записалися 807 родин колишніх усть-дунайських і чорноморських козаків, із них у названих трьох станицях проживали тільки 387 родин, решта розкидані в різних містах і селах Бессарабії та Херсонської губернії [6]. Посімейні списки записаних до війська із одеських міщан і мешканців Херсонської губернії збереглися у Державному архіві Одеської області [9]. Тут фігурують такі прізвища, як: Семчинський Павло Федорів, Лесецький Яків Клементіїв із синами Федором і Тарасом, Лесецький Кіндрат Клементіїв та ін.

А війна розгорталася сприятливо для Росії. 1829 року російські війська під командуванням генерала Дибича перейшли Балканські гори і взяли Адріанополь, створивши безпосередню загрозу Константинополю і спричинивши паніку в Оттоманській столиці. Занепокоєні посиленням Росії, Англія направила в протоки свою ескадру, Австро-Угорщина погрожувала вдарити в спину. За таких умов Росія припинила військові дії та прийняла запропонований Туреччиною мир.

Адріанопольський мирний договір 1829 року значно послабив залежність балканських країн від Туреччини. У князівствах Молдавії і Валахії російські війська лишалися до 1834 року, поки Туреччина не виконала свої зобов’язання згідно з договором. Командував військами генерал Кисельов. За ці роки в князівствах проведено значні адміністративні та соціально-економічні реформи, вироблено конституційний закон – «Органічний регламент». На честь Кисельова один із центральних проспектів Бухареста й дотепер носить його ім’я – bulevardul Kiseleff. У розпорядженні Кисельова в Бухаресті знаходився і наш Дунайський козацький полк під командуванням військового старшини Герко (1833-1834 рр.).

Уряд покладав на створене Дунайське військо охорону кордону на півдні Бессарабії, у тому числі в карантинному і митному відношенні, виконання поліцейських функцій під час епідемій, виловлювання втікачів та інші обов’язки. Людських резервів трьох станиць не вистачало для комплектування двох козацьких полків. Із метою їхнього поповнення в січні 1832 року до війська були прийняті сини відставних військових, а 1836 року приєднано поселення Михайлівку, Костянтинівку, Миколаївку і Новотроїцьке (відставні армійські чини), а також Петрівку з переселенцями із Курської губернії.

«За височайшим повелінням» від 29 травня 1839 року всі коронні цигани:² лінгурари, тобто ложкарі, які займалися деревообробним ремеслом; урсарі, або ведмежатники, які розважали публіку танцями дресированих ведмедів; лаєші, що займалися в основному ковальським ремеслом, осілі і мандрівні – всі поголовно зараховані до Дунайського козацького війська. Усього циганських родин – 814 (1 882 чоловіки і 2 654 жінки), із них у станицях осіли лише 150 родин, решта тільки числилися за військом, а мешкали в різних місцях Бессарабії. Крім цих, до війська прираховано осілих циган із поселень Фараонівка і Каїри. Їх тут поселили 1831 року, у першому 164 родини, у другому – 170 родин. Сюди було переведено кілька козацьких родин, аби привчати циган до землеробства. Козацьке начальство чинило опір зарахуванню циган до війська, але безрезультатно.

1854 року на одній із пустопорожніх ділянок під назвою урочище Парапори поселено козацькі родини, що вийшли з інших станиць.

До затвердження 1844 року «Положення про Дунайське козацьке військо» станицями керували начальники станиць із числа офіцерів, призначених командуванням. Згідно з «Положенням», з 1845 року станичні громади обирали один раз на три роки станичного отамана, двох суддів і двох присяжних.

До 1836 року козаки постійно перебували в полках. Наказний отаман Василевський упровадив черги по три роки: у строю 2/3 складу, у воєнний час – усі, після 1858 року – 1/3.

Спершу полками командували офіцери Чорноморського і Донського військ, за Василевського (1836-1845 рр.) полками і сотнями командували свої офіцери до призначення у 1846-1849 роках полкових командирів із регулярних військ.

З 1831 року кінний полк став полком № 1, а піший – полком № 2.

З 1837 року перші три сотні полка № 2 стали кінними і були відряджені в Одесу для карантину у зв’язку з чумою. Того ж 1837 року 5-а сотня полку № 1 і 1-а сотня полку № 2 представлені на «височайший огляд» в Одесі.

1850 року полки стали шестисотенними.

1853 року, щойно спалахнула Кримська війна,³ козаки виявили бажання озброїтися поголовно, і за подачею наказного отамана Гангардта головнокомандувач південної армії князь Горчаков наказав сформувати резервний полк № 3 із відставних козаків і циган.

1855 року – черговий «височайший» огляд.

Того ж 1855 року, у зв’язку з погіршенням становища на фронтах, передбачалася евакуація Дунайського війська з родинами із Бессарабії на схід, зокрема станицю Акмангит із хутором Михайлівкою – у 3-й і 4-й округи Новоросійських військових поселень. Маршрут пролягав через Маяки, Вознесенськ, П’ятихатки, Верблюжку, містечко Бобринець і далі... Евакуацію не було здійснено, бо відпала потреба.

Як відомо, Кримську війну 1853-1856 років Росія програла коаліції – Англії, Франції, Туреччині та Сардинії. 28 серпня 1855 року союзники взяли Севастополь. Згідно з Паризьким мирним договором від 18 березня 1856 року, південно-західний кут Бессарабії з містами Кілія, Ізмаїл, Рені, Болград і Кагул передавався Молдавському князівству, підпорядкованому Туреччині, а дельта Дунаю з гирлами – самій Туреччині.

Для нового розмежування з боку Росії призначено генерал-майора Фонтон де Веррайона і сотню Дунайських козаків.

Із земель, що належали Дунайському козацькому війську, до Молдавії відійшло 15 406 десятин з хуторами Миколаївка, Новотроїцьке, Парапори і пустопорожні ділянки. Землю було продано ізмаїльським купцям Тульчіанову і Градському – 8 525 десятин 1 007 кв. сажнів, і Людвігу Тардану – 6 881 десятина 743 кв. сажні по 7 рублів за десятину.

Казна купила для війська у Костянтина Зіро містечко Байрамчу, перейменоване на Миколаївку-Новоросійську з 6 000 десятин землі по 19 руб. 17 коп. сріблом за десятину. Сюди переселено із хуторів, що відійшли до Молдавії, 350 родин козаків. Переселенцям видано по 50 руб. безвідплатно і по 25 руб. із поверненням протягом трьох років. Згодом, здається, 1859 року, в Миколаївку-Новоросійську було перенесено із Аккермана штаб-квартиру війська, яке відтоді стало називатися Новоросійським козацьким військом.

Проблеми, пов’язані з розширенням війська, розглядалися неодноразово центральними органами Росії. Приміром, наказний отаман Тухачевський (1846-1848 рр.) у записці на ім’я військового міністра пропонував розширити військо і передати йому 14 сіл державних селян понад Дністром і Дунаєм, місто Кілію і дельту Дунаю та на їхній базі сформувати чотири полки. Проект не було ухвалено.

Під час війни 1853-1856 років генерал князь Горчаков повідомляв правління війська про готовність уряду по закінченні війни передати війську кращі землі в пониззі Дунаю і соляні промисли на узбережжі Чорного моря, тобто всі лимани. Але війна скінчилася відторгненням Подунав’я і втратою значної частини козацьких земель.

Після війни існування і розширення війська обговорювалися більше десяти років. Бессарабський військовий губернатор Фонтон де Веррайон пропонував перетворити весь південь Бессарабії на військовий округ із десятьма козацькими полками, а якщо не вистачить земель, відселити частину державних селян в інші губернії. У казні не було грошей на цей проект, а землі були в руках Бенкендорфів, Канкринів та інших недоторканних осіб.

Зрештою мудрі державні голови вирішили ліквідувати військо. Сталося це у грудні 1868 року.

Коротко про службу полків

Дунайське козацьке військо у війні 1828-1829 років участі не брало. 1829 року піший полк зайняв кордони вздовж Чорного моря від Дністра до Ізмаїла, а кінний відряджений до Леово для карантину болгарських переселенців.

1831 року кінний полк був у поході проти польських повстанців, після повернення замінив піший на кордонах.

1833 року піший полк зайняв кордони, а кінний відряджений у Бухарест у розпорядження генерала Кисельова до серпня 1834 року.

1834 року кінний полк зайняв кордони, а піший переведено на караульну службу.

Як вже було зазначено, з 1835 року кінний полк став полком № 1, а піший полк – полком № 2.

1835 року полк № 2 зайняв кордони, а полк № 1 відряджений на Дунайські острови Четал і Летя для виловлювання бродяг. Звідти він повернувся в Одесу і зайняв кордонну лінію в Херсонській губернії.

Протягом 1836-1837 років полк № 2 – на караульній службі в Аккермані.

1837 року перші три сотні полку № 2 переведено у кінні і відряджено в Одесу на караульну службу у зв’язку з епідемією чуми.

1847 року по одній сотні з кожного полку відряджено на Кавказ у пониззя Терека, з 1848 року – у складі загону у Великій Чечні, а з 1848 – до фортеці Грозна до 1851 року, коли їх замінив інший дивізіон, висланий із війська. 1850 року полки стали шестисотенними.

1853 року дві сотні відряджено на зміну дивізіону із фортеці Грозна.

Воєнного 1854 року, як вже було зазначено, сформовано резервний полк № 3 із відставних козаків і циган. 1855 року дивізіон і дві сотні – у складі окремого корпусу в загонах Чеченському і Кумикському.

Того ж 1855 року дві сотні козаків із Кавказу відправлено в Бессарабію. По прибутті в Моздок кожній сотні доручено конвоювання у Новочеркаськ полонених турків Карського гарнізону.

З 1855 року і до кінця війни:

У цей час:

• командир полку № 1 – підполковник Тухолка;
• командир полку № 2 – підполковник Тихонов;
• командир полку № 3 – військовий старшина Томачинський;
• аванпостний начальник на узбережжі Чорного моря – підполковник Левицький.

9 червня 1854 року дунайські козаки відбивали десант французьких кораблів на кордонах 232, 233, 234, 235, 236 до Очаківського гирла і Кілійського рукава; 30 червня 1854 року відбивали човни із ворожих кораблів, які напали на Шаганський кордон (№ 233) [32].

1856 року резервний полк № 3 розформовано, військо стало називатися Новоросійським.

Із 1857 року три сотні полку № 2 і весь полк № 1 зайняли нову суходільну границю від Татарбунар до Бурнаса – 57 верст, номери кордонів від 77 (в Татарбунарах) по 102 (Бурнас).

Керівництво військом

Начальники війська, з 1836 року «наказні отамани», були підпорядковані безпосередньо Новоросійському і Бессарабському генерал-губернаторові.

На чолі війська були:

1. Начальник війська полковник Челобитчиков (1828-1829), помер;
2. Начальник війська військовий старшина Герко (1829-1833). 1833 року на чолі кінного полку відряджений у Бухарест в розпорядження генерала Кисельова. Перевів штаб із Оленешт в Аккерман;
3. Начальник війська осавул Немченков (1833-1835);
4. Начальник війська підполковник Звєрєв (1835-1836), помер (колишній командир 43-го Донського полку);
5. Наказний отаман, полковник, згодом генерал-майор Станіслав Василевський (1836-1846), вмер;
6. Наказний отаман генерал-майор Тухачевський (1846-1848), відставлений;
7. Наказний отаман, полковник, згодом генерал-майор Шостак (1848-1854), одержав інше призначення;
8. Наказний отаман, полковник, згодом генерал-майор і генерал-лейтенант Гангардт (1854-1869), 1859 року перевів штаб війська із Аккермана в Миколаївку-Новоросійську.

Екіпіровка козаків

Обмундирування, зброя та кінська збруя в козаків Дунайського війська завжди узгоджувалися зі зразками Донського війська, за винятком кольору облямівок і лампасів (не червоні, як у дончаків, а голубі).

Козаки мали особливі сідла, на чоботях не носили острогів (шпор), коней підганяли нагайками (канчуками), хвостів коням не підстригали. Карабіни драгунського зразка носили через праве плече. Взамін поясних підсумків носили нагрудні патронташі через ліве плече. Все це – на відміну від регулярної кавалерії – гусарів, драгунів і уланів, які карабіни носили через ліве плече, коням підстригали хвости і підганяли їх острогами і т. ін.

Нижні чини (козаки, приказні й урядники) одержували від казни обмундирування, коней, збрую, платню нарівні з нижніми чинами регулярної кавалерії, пайок, на коней – фураж, а також грошову винагороду на утримання в’ючних коней.

Дещо про акмангитських козаків

Насамперед хочу звернути увагу на деякі прізвища, які або не збереглися, або збереглися у спотвореному вигляді. Приміром, 1839 року були серед інших козаки Гайдабура, Зозуля, Гаркуша, Краснопер, Титоренко, Мирза.

1840 року серед прізвищ козаків: Богуславський, Шкляревич, Бутенко, Соловей, Новохатченко, Войцех Драгомарецький та ін. Тоді саме в Акмангиті було 12 урядників: Мурзин, Серединський, Гойман, Гульпа, Коваленко, Гордієнко, Пилипенко, Мазил, Топор, Протидіаконов, Воєвський, Маро.

«Колишній станичний отаман станиці Акмангит урядник Опанас Мурзин за похвальний вчинок його при врятуванні нижніх чинів Новоінгерманського піхотного полку, застигнутих хуртовиною в січні 1845 року, удостоївся одержати височайше пожалувану йому 31 жовтня 1845 року медаль із написом «За врятування погибаючих» для носіння в петлиці на Володимирській стрічці [17]».

«Пред’явник сього урядник Новоросійського козацького війська Микита Іванів Липовий має бронзову медаль на Андріївській стрічці на спомин війни 1853-1856 років, 42-х років, із козацького стану, віросповідання православного. На службу вступив у Дунайське козацьке військо, полк № 1, 1 січня 1847 року; в чині урядника з 30 серпня 1850 року. Був отаманом станиці Акмангит, за вибором громади, з 1 січня 1861 року до 4 червня 1862 року [32]».

«Старший фельдшер Григорій Іванів Руденко, козацького стану, має хрест за службу на Кавказі і медаль на спомин війни 1853-1856 років і дві нашивки за 15-річну бездоганну службу, письменний по-російськи і по-латинськи, вступив 19 травня 1843 року в Кілійський військовий госпіталь, після закінчення наук фельдшерської справи повернувся у Дунайське козацьке військо 9 жовтня 1846 року в полк № 1. Відзначився на Кавказі, де перебував з 1845 по 1851 рік, при штурмі укріплення Шалі,⁵ за що був нагороджений 10-ма рублями сріблом».

«Урядник Григорій Якимів Мартиненко 42-х років, полк № 2, нагороджений медаллю і хрестом за службу на Кавказі».

«Козак Порфирій Пантелеїв Зубенко, на службі з 1848 року, має хрест за службу на Кавказі, 42-х років, полк № 2. ...За наказом генерал-ад’ютанта Аненкова від 13 липня 1854 року за № 540, за пияцтво і бійку в корчмі з царанами (селянами) села Розети (один із бувших з ним козаків завдав царану Кечорві удар колом по голові, від чого той помер) покараний шпіцрутенами через 500 чоловік 2 рази. Відставлений із війська 28 жовтня 1866 року».

«Пред’явник сього скасованого Новоросійського козацького війська станиці Акмангит урядник Федір Трохимів Толмачевський має бронзову медаль на Андріївській стрічці та хрест, височайше установлений за службу на Кавказі, і нашивку за бездоганну службу 6-ти років, народився 12 серпня 1823 року, із козацького стану, віросповідання православного, на вірність службі присягу склав 1 січня 1850 року. На службу вступив козаком у Дунайське, тепер скасоване Новоросійське військо 1 листопада 1849 року, зарахований на службу в полк № 1 1 серпня 1856 року, звільнений на пільгову чергу 1 травня 1860 року. Переведений на внутрішню по війську службу 1 січня 1867 року. Проходив оную при Акмангитськім станичнім правлінні з 1 травня по 1 вересня 1868 року. Надано звання урядника 26 листопада 1868 року. Був у дорозі на Кавказ з 1 листопада 1850 року до 1 лютого 1851 року; з цього числа до 5 січня 1856 року на Кавказі проти горців. З 5 січня до 19 травня на зворотному шляху в Бессарабію. Жонатий другим шлюбом, має дочку Єфросинію.

У штрафах по суду і без суду не перебував; тепер на підставі височайшого повеління, об’явленого в наказі по військовому відомству 23 жовтня 1866 року за № 311 про скорочення строку служби чинам козацьких військ і особливого дозволу військового міністра і командуючого військом Одеського військового округу від 16 квітня 1867 року № 69 виявлений у відозві начальника окружного штабу від 1 травня того самого року за № 3743, звільнений у відставку 21 числа сього місяця. 31 грудня 1869 року, станиця Миколаївка-Новоросійська».

Підписав наказний отаман скасованого Новоросійського козацького війська генерал-лейтенант Гангардт, асесор військовий старшина Панфілович [32].

Усі ці імена не є вичерпними, в архівах їх сотні і тисячі, і всі, хто цікавиться своїм корінням, віднайде своїх пращурів і увічнить їх через нащадків.

Подаю тут невеликий список урядників станиці Акмангит, які на момент скасування війська 1868 року були в молодих літах [32]:

1. Аркуша Йосип Лазарів, 27-ми років;
2. Бакуменко Василь Федорів, 33-х років і його син Михайло, 1-го року;
3. Владієвич Микита Миколаїв, 32-х років;
4. Гавриленко Клим Іванів;
5. Горбенко Ємеліан Савеліїв, 25-ти років, син Дмитро 4-х років;
6. Горбенко Федір Савеліїв, 28-ми років, син Степан 2-х років;
7. Іожиця Ілько Василів, 24-х років;
8. Калнев Гаврило Корніїв, 29-ти років, син Іван 3-х років;
9. Лисецький Ємеліан Федорів, 27-ми років;
10. Мендель Онисим Пилипів, 29-ти років;
11. Мендель Тома (вмер), син Марко 9-ти років;
12. Мурзин Антон Василів, 26-ти років;
13. Павловський Гаврило Павлів, 31 року, сини Данило 9-ти років, Василь 1-го року;
14. Поляков Конон Макарів, 28-ми років;
15. Плита Григорій Ігнатіїв, 27-ми років;
16. Сивоконенко Прокоп Іванів, 30-ти років;
17. Сивоконенко Семен Григорів, 30-ти років, син Сергій;
18. Скобленко Спиридон Федорів, 31-го року;
19. Стогній Захарій Федорів, 24-х років;
20. Терентієв Петро Іванів, 29-ти років, син Назар;
21. Ткач Григорій Герасимів, 29-ти років;
22. Толмачевський Лукіян Дем’янів, 25-ти років;
23. Яценко Павло Савеліїв, 26-ти років.

Скасування війська

Наказ військового міністра 26 грудня 1868 року за № 404 гласив: «Государ Імператор, згідно з думкою Державної ради, 3-го поточного грудня височайше повелить зволив: Новоросійське козацьке військо скасувати на підставі доданого при цьому Положення». Водночас наказав:

Надані війську два прапори і Височайшу грамоту передати у церкву станиці Волонтирівка для зберігання на вічні часи [21]».

Підписав наказ генерал-лейтенант Милютин.

Факт передачі військових прапорів Волонтирівській церкві підтверджується повідомленням газети «Кишинівські Єпархіальні відомості», № 15 за 1877 рік, де читаємо:

«Військові прапори полків № 1 і № 2 скасованого Новоросійського козацького війська передані у Волонтирівську великомученика Георгія Побідоносця церкву 22 квітня 1869 року на довічне зберігання при Його Імператорської Величності государя Імператора Олександра Миколайовича грамоті, поміщеній у жертовник в окремім склянім ковчежкові. Разом з прапором Полкова ікона (похідна) полку № 2 Дунайського війська – архістратиг Михаїл і Великий князь Олександр Невський». За тих часів у Волонтирівці була гарна нова церква, в решті станиць церковки були скромні і підлягали перебудові.

Положення про скасування Новоросійського козацького війська підписав голова Державної Ради і затвердив імператор 3 грудня 1868 року своїм власноручним «Быть по сему». Ось деякі витяги зі статей Положення:

«Ст. 1. Штаб- і обер-офіцерів війська, при звільненні з козацького стану, зарахувати до дворян Бессарабської області – потомственних до потомственних, а особових – до особових. Офіцерам дозволяється носити мундир.

Ст. 2. Урядники й козаки з їхніми родинами одержують у громадську власність земельний наділ і зачисляються до стану селян-власників.

Ст. 5. Всі урядники і козаки, які ще перебувають на полковій чи внутрішній службі і мають вислугу 15 і більше років, користуються правами відставних солдатів. Такі самі права надаються відставним урядникам і козакам, що дійсно прослужили не менше 3 років поза межами війська, або два трьохріччя на внутрішній службі, а також і ті, що прослужили менше сих строків, але звільнені у відставку через рани або каліцтва.

Ст. 9. Штаб-офіцери одержують по 300 десятин, обер-офіцери – по 150 десятин, зауряд-офіцери – по 75 десятин, а урядники і козаки – по 11¾ десятин.

Тим із чинів, які виявили бажання переселитися на землі скасованого Азовського війська, відводиться 7 950 десятин із розрахунку: двом штаб-офіцерам по 400 десятин і т. ін.

Ст. 18. Утримувані в станицях за рахунок громад початкові училища переходять у відання установ, що займаються народною освітою, і подальше утримання сих училищ лишається на обов’язку громад.

Існуюче в Миколаївці-Новоросійській військове училище передається у відання Міністерства народної освіти для вжиття належних заходів відносно існування цього училища. На 1869 рік виділяється сума на утримання училища із військових капіталів.

Ст. 20. Військовий капітал розподіляється:

• підйомні офіцерам, що переселяються на Азов – 5 887 руб. 50 коп.;
• на покращення побуту духівництва – 1 400 руб.;
• решта грошей розподіляється між станицями і хуторами пропорційно населенню.

Сирітський капітал 3 000 руб. розподіляється між станицями і хуторами».

Варто зазначити, що на базі військового училища у Миколаївці-Новоросійській 1872 року була відкрита перша в Бессарабії учительська семінарія, згодом переведена до Аккермана».⁶

Власне про станицю Акмангит

За переписом 1828 року при утворенні війська в Акмангиті проживало козацького стану 175 осіб чоловічої статі, із них здатних до військової служби 90, та 150 душ жіночої статі. Не слід забувати, що попереднього року 102 родини із Акмангита були переселені на ділянку № 24, де вони заснували село Старокозаче. Статистика наступних років свідчить про різке збільшення населення, явно не за рахунок натурального приросту. Хто, коли й звідки прибув до села, їхні прізвища?.. Архіви напевне знають.

1831 року в станиці Акмангит лютувала епідемія холери марбус. Із 10 червня до 30 липня захворіли 115 осіб, одужали 106 осіб. За свідченням штаб-лікаря Гоцинського, начальник станиці хорунжий Заблоцький під час епідемії виявив себе дбайливим господарем і заслуговує на заохочення керівництвом.

Початкове училище в Акмангиті

За ініціативою начальника війська підполковника Звєрєва 1835 року в станиці Акмангит відбулася знаменна подія – відкриття початкового училища для дітей нижніх чинів, першого у Дунайському війську. Вчителем призначений зауряд-хорунжий Недзельський Максим Іванович,⁷ 28-ми років, на службі у Дунайському війську з 1829 року. Платня вчителя складала 200 руб. на рік, ще 100 руб. для священика. Забігаючи наперед, слід додати, що Недзельський 1841 року був підвищений у хорунжі, а 1869 згадується як осавул у відставці, батько двох синів Михайла і Данила та дочки Наталії.

Список дітей станиці Акмангит, що виявили бажання навчатися в училищі, підписаний 22 листопада 1835 року начальником станиці Акмангит зауряд-хорунжим Чернеліовським:

1. Мусія Андрієва Липового син Микита – 8-ми років;
2. Якова Андрієва Стогнія син Архип – 8-ми років;
3. Дем’яна Федорова Бойченка (хорунжого) син Павло – 8-ми років;
4. Якова Григор’єва Кравченка син Памфілій – 7-ми років;
5. Клима Іванова Стогнія син Іван – 8-ми років;
6. Якима Іванова Мартиненка син Григорій – 8-ми років;
7. Івана Якового Чорнобая син Василь – 9-ти років;
8. Уласа Семенова Скляренка син Кузьма – 8-ми років;
9. Костянтина Павлова Шуляченка син Іван – 13-ти років;
10. Івана Андрієва Руденка син Григорій – 9-ти років;
11. Назарія Васильєва Білого син Андрій – 19-ти років;⁸
12. Явдокима Васильєва Гавриленка син Семен – 13-ти років;
13. Сидора Михайлова Яценка син Іван – 7-ми років;
14. Ларіона Григор’єва Опрі син Лазарій – 8-ми років;
15. Афанасія Федорова Мурзина син Василь – 10-ти років;
16. Василя Михайлова Яценка син Іван – 7-ми років;
17. Андрія Іванова Литянського син Андрій – 8-ми років;
18. Андрія Іванова Литянського син Сергій – 6-ми років.

27 березня 1836 року генерал-губернатор Воронцов передав у дар училищу підручники:

1. Російська граматика – 6 примірників;
2. Арифметика – 6 примірників;
3. Коротка священна історія – 12 примірників;
4. Коротка географія – 6 примірників.

Про розмах цього навчального закладу можна судити з наявності шкільного майна, опис якого зберегли архіви, і який слід навести комплектно:

1. Портрет Його Сіятельства графа Михайла Семеновича Воронцова - 1
2. Лави для учнів - 6
3. Годинник настінний - 1
4. Дошка з триногою - 1
5. Стіл для вчителя - 1
6. Стілець для вчителя - 1
7. Дзвін 35-фунтовий з піддзвоном - 1
8. Підручники від М.С. Воронцова (дарунок) - 30 примірників
9. Коротка метода Ланкастера (книга) - 1 примірник
10. Російські букварі від Звєрєва (дар) - 19 примірників
11. Журнали і документація
12. Десять возів бур’яну для опалення школи

Підписав учитель зауряд-хорунжий Недзельський,
3 червня 1836 року.

В училищі були розряди 3-й, 2-й і 1-й. Навчалися тільки хлопчики – майбутні фельдшери, урядники, писарі. Ось список учнів Акмангитського училища, підписаний того ж 3 червня 1836 року учителем Недзельським:

1. Олексій Лисецький 11-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
2. Андрій Литянський 10-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
3. Андрій Липовий 14-ти років, поступив 11 грудня 1835 року;
4. Архип Стогнієнко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
5. Василь Мурзин, 11-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
6. Василь Чорнобай, 12-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
7. Василь Толмачевський, 13-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
8. Василь Діан, 12-ти років, поступив 8 січня 1836 року;
9. Василь Коваленко 12-ти років, поступив 20 квітня 1836 року;
10. Григорій Руденко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
11. Григорій Мартиненко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
12. Іван Дубина, 10-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
13. Іван Яценко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
14. Іван Тульченко, 14-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
15. Іван Стогнієнко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
16. Іван Байрактар, 12-ти років, поступив 13 січня 1836 року;
17. Іван Суручан, 14-ти років, поступив 18 січня 1836 року;
18. Ілля Величенко, 12-ти років, поступив 14 січня 1836 року;
19. Кузьма Скляренко, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
20. Лазар Опря, 10-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
21. Ларіон Михайловський, 12-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
22. Мефодій Бакуменко, 9-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
23. Микита Липовий 1й, 9-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
24. Микита Липовий 2й, 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
25. Павло Котельник, 15-ти років, поступив 8 січня 1836 року;
26. Павло Чорнобай, 9-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
27. Семен Гавриленко, 12-ти років, поступив 13 грудня 1835 року;
28. Семен Чорит, 15-ти років, поступив 10 січня 1836 року;
29. Семен Моливієв, 9-ти років, поступив 26 травня 1836 року;
30. Степан Маланчук, 12-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
31. Сергій Литянський 8-ми років, поступив 6 грудня 1835 року;
32. Федір Матвіїв, 11-ти років, поступив 26 травня 1836 року;
33. Трохим Остроух, 13-ти років, поступив 14 квітня 1836 року;
34. Федосій Бешлагін (із Волонтирівки), 14-ти років, поступив 6 грудня 1835 року;
35. Фома Вишневский, 14-ти років, поступив 10 березня 1836 року.

14 червня 1836 року Недзельського на посаді вчителя змінив пристав станиці урядник Павличенко.

3 серпня 1837 року відправили в Одесу генерал-губернатору Воронцову письмові роботи учнів з краснопису. Раніше в одеській друкарні було замовлено 12 похвальних грамот для учнів Акмангитського училища.

15 липня 1837 року відбувся перший випускний екзамен у присутності наказного отамана генерал-майора Станіслава Василевського та всіх батьків. Усі учні були підтягнуті і чисті тілом, в училищі діяв шкільний хор. Павличенко виправдав довір’я керівництва [12].

Початкові училища по війську відкрилися: у Волонтирівці – 1838 року, в Старокозачому і Михайлівці – 1839 року. 1845 року по війську діяли 8 початкових училищ з 285 учнями. В школах навчалися тільки хлопчики. 1859 року засноване військове училище у Миколаївці-Новоросійській для офіцерських дітей.

Під час Другої світової війни і румунської окупації, 2 серпня 1942 року, 15-річний юнак Спиній Анатолій Костянтинович записав у свій щоденник свідчення старожила, акмангитського селянина Івана Євдокимовича Григоренка, який навчався в цьому училищі в кінці 60-х років ХІХ ст. Проживав дід Іван на самій нижній вулиці в південній частині села, вмер наприкінці того ж 1942 року. Дід свідчив:

«Школа була розташована трохи на південний захід від нинішньої церкви (якої тоді ще не було) фасадом на захід, під однією стріхою зі станичним правлінням. Діти – тільки хлопчики – навчалися три роки. Всі три класи (розряди) займалися в одній кімнаті, а учнів було близько 60. Лав не вистачало, сиділи на підвіконнях і повсюди. Учнів суворо карали за найменшу провину: били лінійкою по долонях, ставили навколішки на дрібні камінці. Учні були стрижені «під скобку» (довге волосся), за провини вистригали збоку невелику латку, при повторі – вистригали півголови, а на третій раз стригли наголо. Це була найвища кара. Діти часто тікали зі школи, їх туди нічого не вабило».

Капітальна кам’яна церква в Акмангиті

Друга знаменна подія 1835 року – введення до ладу першої капітальної церкви. До цього часу в селі був молитовний будинок, розташований через дорогу від будинку вчительки Костіної Єфросинії Петрівни.⁹

Нова церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці була освячена при священикові Йосипові Чепелі та Аккерманському благочинному Федорові Малявинському. Вона була розташована в колишньому шкільному дворі, на тому місці, де до 1940 року стояла капличка (перед входом у нову школу).

Священик Йосип (Іосиф) Чепель і матушка Агафія були в селі шанованими людьми, витрачали багато власних коштів на обладнання церкви. Отець Йосип був нагороджений церковними відзнаками скуфією і набедреником, а також бронзовим хрестом у пам’ять війни 1853-1856 років. 1869 року він згадується як заштатний священик. Йому було тоді 79 років [35].

Забудова Акмангита

Протягом 1834-1839 років у станиці Акмангит проводилися планувально-впорядкувальні роботи згідно з «Положенням про упоряд-кування поселень (містечок та сіл) у Російській імперії», підписаним 27 жовтня 1830 року в С.-Петербурзі міністром внутрішніх справ графом В. Кочубеєм.

Ось деякі витяги з цього «Положення»:

«Розділ І

...

§4. Вулиці в поселеннях прокладають прямі і правильні.

§5. Ширина вулиць, особливо при великих шляхах, визначається не менше 10 сажнів. У випадку, коли місцевість не дозволяє зберегти сю ширину між двох ліній будівель, забудову проводять тільки з однієї сторони вулиць.

§6. Від берегів відступають на 15 сажнів.

§7. Провулки і проїзди між гніздами передбачати 6-саженної ширини.

...

Розділ ІІ

§12. Церкви в поселеннях будувати на майданах, визначаючи при тому пристойне місце.

§13. Гостинні двори і крамниці розміщати на майданах.

§14. Будівлі волосних правлінь, школи та інші громадські установи будувати на майданах.

§15. На майдані, де є церква, не ставити корчму.

§16. Там, де нема пристойного майдану, церкви будувати на проїзних вулицях на відстані 20 сажнів від селянських будинків.

§17. На таких вулицях корчми мають бути на відстані не менше 40 сажнів від церков.

§18. Кладовище розміщати за межами поселень не ближче півверсти від них.

Розділ ІІІ

§19. Для кожного сільського двору відводити в ширину 14 сажнів, а в довжину до 60 сажнів.

...

Розділ ІV

Про будівлі у селянських дворах

§32. Чорні хати¹⁰ виводити із ужитку, печі в хатах робити з цегляними димарями, піднімаючи їх над покрівлею на 1 аршин.

§33. Будинок розташовувати таким чином, щоб довжина простягалася у двір, а ширина – по лінії вулиці.

§36. Будинки можуть простягатися по лінії вулиці там, де є такий звичай, тільки відстань між будинками має бути не меншою 6 сажнів».

В Акмангиті перша вулиця пролягала низом понад річкою. В 30-ті роки ХІХ ст. було прокладені три паралельні вулиці. Горішньою була та, що тепер є центральною. Довжина вулиць була від кручі на півдні до кручі і ще два квартали на північ (по садибу Андрона Кузьмича Байрака). Розкидані випадково двори, в тому числі на острові, підлягали зносу. В подальшому вулиці множились і видовжувалися.

За українським звичаєм, на перших трьох вулицях будинки простягалися вздовж лінії вулиці (понад вулицю). У наступні роки начальство наполягало дотримуватися §33 «Положення», тобто розташовувати будинки довжиною у двір. Згодом цей спосіб став домінуючим.

Дещо про те, яким саме був козацький плановий будинок і садиба, ми дізнаємося зі спогадів секретаря Кишинівської духовної консисторії Л.С. Родкевича, надрукованих у газеті «Кишинівські Єпархіальні відомості» № 12 і № 16 за 1879 рік. Він побував у Акмангиті 7-8 листопада 1878 року, через 10 років після скасування козацького війська, у почті архієпископа Павла з нагоди освячення в Акмангиті нової (нинішньої) церкви. Його разом із регентом соборного дитячого хору і всіма дітьми-хористами запросив до себе церковний попечитель у мундирі унтер-офіцера (мабуть, урядника) з галунами і нашивками, а його жінка причастила усіх простим і смачним обідом. Він так описує житло господаря: «Посеред будинку з вулиці ґанок, із котрого двері ведуть у сіни, що розділяють хату на дві половини. Кожна половина складається із однієї досить просторої кімнати з земляною долівкою. Другі двері ведуть на найближчий до будинку двір, де є кілька сарайчиків, притулених до кам’яного муру. Із цього двору через збиті із чотирьох дошок ворота можна увійти в доволі просторий з лівого боку скотський двір (обору), а через другі такі ж ворота, по прямій лінії від будинку – у хлібний двір (гарман), де стояли скирти соломи.

Усі господарські будівлі і мури, за винятком будинку, змуровані із каменю-плитняку без чамура».

Як бачимо, описано не дуже вправно і не повністю. Додамо, що хата мала бути потинькована (мазана) глиною і побілена, а покрівля мала бути із околоту (житньої соломи) або комишу із заплетеним гребенем. Комиш укладався «просто» або «з підстрижкою» (німецький спосіб). Про половник, стайню, курник, повітку (шопу), комору, хлів, погріб тощо нічого не сказано, а все це було безумовно, та городянин не помітив, або відніс до «кількох сарайчиків».

На відміну від колоністів (німців і болгар), які, крім обширних земельних ділянок, одержували від казни значні субсидії на влаштування господарства, свій козак нічого цього не мав. Осідаючи на новому місці, він починав майже як Робінзон Крузо.

Перш ніж збудувати собі будинок, козак мав подбати про такусяку стріху над головою («своя стріха – своя втіха»). Спочатку це був звичайний курінь, або «хата з лободи», як тоді казали. Трохи обжившись, він будував собі землянку глибиною 2 аршини (по вікна). Сходи, що вели до землянки, були розташовані іззовні, мали над собою покрівлю і двері як наверху, так і внизу (своєрідні сіни).

Стіни землянки і сходів викладалися з глиняного саману (пац), покрівля – із комишевих снопів у два ряди (шари), покладених у різних напрямках по дерев’яних слижах (брусах). Зверху і знизу покрівлю обкидали глиняним розчином із соломою, загладжували й білили. Стіни так само обмазували глиною з обох сторін із подальшою побілкою. Приміщення землянки складалося з однієї камери (кімнати) з вогнищем посередині. На третьому етапі хазяйновитий козак будував собі надземний будинок (хатину) із двох камер і сіньми. Одна кімната була житловою з піччю, а друга – холодна для урочистих заходів (ще казали «для домового»). У Акмангиті 1839 року почали будувати надземні планові двохкамерні хати, де житлова кімната опалювалася піччю з комином і димарем (до тих пір хати опалювалися «по-чорному»). 1840 року таких планових хат у селі вже було 185, із них ⅔ мали кам’яні стіни, решта – саманні. У цей самий час ще багато родин проживали в «чорних хатах» і землянках.

Земельний фонд станиці Акмангит і землеволодіння

Через відсутність комплексних архівних досліджень вичерпну довідку про землі станиці Акмангит скласти не вдалося. Подаю тут тільки цифри, документально підтверджені.

При першому розмежуванні Буджаку, 1823 року поселенню Акмангит було наділено 4 729 десятин [14]. Того часу поселення передбачалися величиною в 100-200 господарів, із розрахунку 30 десятин на родину з невеликим запасом.

Після того, як 1828 року поселення перетворилося на станицю Дунайського козацького війська, і населення стало зростати, 1830 року додано 1 936 десятин із ділянки № 60, але через шахрайство чиновників цю землю було передано лише 1836 року [20].

1837 року землі виявилося 7 457 десятин [16]. 1841 року додано із ділянки № 61 3 995 десятин [15]. Таким чином, землі стало 11 452 десятин.

Новонаділена земля вважалася безводною, і в 40-ві роки здавалася в оренду Петру Скалату по 10 коп. сріблом за десятину щорічно. Частину виручених грошей витрачали на побудову греблі на Сариярській балці. Гребля була довжиною 40 сажнів і шириною внизу 6 сажнів, а зверху – 3 сажні.

За станицею Акмангит числилися кілька тисяч десятин землі на пустопорожніх ділянках, призначених для циган, що осіли в станиці. Ці землі так само здавалися в оренду (болгарам).

Після відторгнення 1856 року південно-західного кута Бессарабії і передачі його Молдавському князівству відповідно до Паризького мирного договору, частина станичних земель опинилася за кордоном, у тому числі власне Акмангитські 1 500 десятин (ділянки № 61 і 62) та козацькі 6 907 десятин (ділянки № 63, 69 і 71).

Землю було продано купцям Людвігу Тардану та іншим по 7 руб. сріблом за десятину. Гроші призначалися на побудову нової церкви і зберігалися у священика. Однієї темної ночі гроші зникли (були украдені). Про це я прочитав у газеті «Кишинівські єпархіальні відомості» за 70-ті роки XIX ст. Виписку не зробив, і тепер не можу послатися на конкретне джерело. Злодіїв не впіймали, довелося жебрати «по миру на церкву», яку таки збудували 1878 року.

Селяни – українці і росіяни, а також болгарські колоністи, що опинилися за границею, масово кидали свої обжиті місця і переходили на російський бік. Їх розселяли в Херсонській і Таврійській губерніях. Такі найближчі до нас села, як Тропокло (Траповка), Новий Карагач (Вишневе), Ескіполос (Глибоке), які були болгарськими колоніями, повністю знелюднілися і були заселені молдавськими державниками на свій розсуд, тобто здебільшого молдаванами. Таким чином, на крайньому півдні та південному заході Бессарабії значно змінився національний склад населення.

Нова границя пролягала понад південну околицю Акмангита із заходу на схід. На схід границя пролягала до Сариярської балки, там вона повертала майже під прямим кутом на північ, а версти через чотири – на схід. На землях станиці було розташовано 5 кордонів (пікетів). Їхні номери № 83, 84, 85, 86, 87 і 88. Відстань між кордонами 2-2,5 версти, а через кожні 200 сажнів стояли нумеровані кам’яні знаки, встановлювані на кіпцях (межових курганчиках). Уздовж границі була канава шириною у 2 сажні та патрульна дорога шириною до 10 сажнів.

Будівля кордону (пікету) являла собою однокамерну землянку довжиною 5 сажнів та шириною 2 сажні і 1 аршин при глибині 2 аршини (по вікну). Землянка мала двоє дверей висотою 2¼ аршина і шириною 1¼ аршина та чотири вікна висотою 10 вершків і шириною 8 вершків. Покрівля із комишу, обкидана глиняним розчином знизу і зверху, стіни із саману, обмазані глиною і побілені – все як у козацьких житлових землянках. У приміщенні – вариста піч із двома коминами і димарем. Для коней будували стайні довжиною 6 сажнів і 2 аршини та шириною 2 сажні і 1 аршин. Бували кордони з криницями і без них [23].

У Акмангиті постійно знаходився штаб полку № 2 і штаб 1-ої сотні цього полку.

При скасуванні козацького війська 3 грудня 1868 року в станиці Акмангит виявилося землі:

Із орної і сінокісної виділено церковному причту 100 десятин. На козацький пай випало по 11¾ десятин. На Дону і Кубані козаки мали по 40 десятин. Державні селяни в Бессарабії мали по 30 десятин, болгарські колоністи по 50, а німецькі – по 60 десятин. Більшої кривди захисникам вітчизни, козакам, царський уряд завдати не міг!

Буде доречно відзначити, що на півдні Бессарабії, починаючи з 20-х років, документація із землевпорядкування велася недбало і плутано, площі ділянок вираховувалися неточно, і це давало можливість урядовцям чинити беззаконня на користь великих землевласників. Прикладом може слугувати 25-літня тяганина по судах акмангитських козаків із представниками влади за землю, станиці належну.

25 грудня 1835 року начальник Дунайського козацького війська підполковник Звєрєв звернувся з рапортом до Бессарабського губернатора Федорова з проханням призначити слідство з приводу невідведення станиці Акмангит і хуторові Михайлівка доданої 1829 року з ділянок № 60 і 61 землі загальною площею 5 584 десятини. Губернатор доручив справу Аккерманському судді Снєжкову. Військо представляв хорунжий Негрескул.

Через деякий час Херсонський і Бессарабський генерал-губернатор наказав Федорову призначити «нейтральну комісію», адже Снєжков здає зазначену землю в оброк приватним особам, а тепер навмисно зволікає справу.

27 травня 1836 року новий командувач Дунайського козацького війська полковник С. Василевський наполягав на прискоренні справи і призначив у комісію від війська начальника станиці Акмангит станичного отамана зауряд-хорунжого Мунтянова, а генерал-губернатор Воронцов відрядив губернського секретаря Андрієвського із завданням «негайно розібратися у справі». Цей, у свою чергу, доручив справу засідателю Леовського повітового суду титулярному радникові Платонову.

Платонов побував у станиці Акмангит з 1 по 21 лютого 1837 року, але з’ясувати справу не зумів.

Тоді він зібрав письмові свідчення від:

1. колишнього Леовського, а тепер Аккерманського повітового землеміра Ф.М. Будераського;
2. Бессарабського обласного землеміра;
3. Аккерманського повітового земського суду;
4. засідателя цього суду Копєйкіна;
5. його прикажчика Недоперюка;
6. начальника станиці Акмангит зауряд-хорунжого Толмачевського та інших.

Зі свідчень виявилося, що височайше пожалувана дійсному статському радникові Г. Каліархі земля в 6 000 десятин (ділянка № 59) була намежована комісією Бессарабської зйомки ще у 20-ті роки таким чином, що вся вода знаходилася в Каліархі, а сусідні ділянки лишилися безводними; що Бессарабська казенна палата, ґрунтуючись на указі Правительствуючого сенату, указом від 19 квітня 1830 року запропонувала поміняти межі:

1. із ділянки № 59 примежувати 2 130 десятин до ділянки № 61;
2. взамін із ділянки № 60 до ділянки № 59 примежувати 2 261 десятину;
3. решту ділянки № 60 поділити на дві частини: 1 396 десятин передати до станиці Акмангит, а другу частину примежувати до казенної ділянки № 63 (майбутнє Буртове), при цьому ділянка № 60 повністю ліквідується;
4. із ділянки № 61 домежувати хуторові Михайлівка 2 144 десятини.

Керуючись вказівками казенної палати, землемір Будераський у грудні 1830 року поміняв межі в натурі, а представник Аккерманського суду «забув» формально ввести у володіння відповідних власників.

Тим часом упродовж кількох років Аккерманський суд володів ділянками № 60 і 61, прибуток ніби здавав у казну, а з 1833 по 1838 рік здавав землю в оброк дворянинові К. Баласу, а той переуступив їх надвірній радниці Навєрновій. Зять останньої Копєйкін, засідатель Аккерманського суду, став фактичним розпорядником земель. Своє «право» він здійснював через прикажчика Кирила Недоперюка із Шаганів. Той здавав землі десятинщикам і кишларам, а з акмангитських козаків, таких як Купріян Палійчук, Микола Чернієнко, Григорій Москаленко, Іван Чорнобай, Григорій Маланчук, Ілько Стогнієнко, Прокіп Лисецький, Федір Лисецький, Іван Лоза та інших, за косіння сіна фактично на їхній землі, брав гроші.

На підтвердження, що Копєйкін користувався станичною землею, козаки виставили свідками наглядача Сариярської поштової станції Павла Лавренова і дивізійських селян Івана Безпалого та Івана Богомоленка, але на допиті вони відмовилися від свідчень «із релігійних мотивів».

1836 року землемір Будераський удруге примежував ті самі 1 396 десятин станиці Акмангит, які цього разу були «належним формальним способом» передані станиці. Це дало привід судовим крючкотворцям сформулювати справу так: «Про неправильне користування козаками і приватними особами казенними землями з 1830 року», замість того, щоб прямо записати «про некористування козаками належною їм землею і користуванням нею засідателем Копєйкіним», та пустила цю справу по судових інстанціях [19].

Копєйкін доводив, що самі козаки випасали там свою скотину, а не його кишларі і десятинщики. Докази козаків були незаперечними: вони не могли виснажувати свою худобу подвійним щоденним перегоном туди і назад від станиці до цього безводного степу. Відстань від станиці до Сариярської балки дорівнює 12 верст. Тоді щоденний перегін на випас і водопій складав би 48 верст!

1839 року Аккерманський третьої гільдії купець Кучурка пред’явив черговій комісії розписку Якова Копєйкіна, в якій значилося, що він передає купцю частину землі з дільниці № 60 по Сариярській балці для випасу табуна і скотини. Копєйкіну за все сплачено. Кучурка мав на Сариярській балці своє кишло (притин). Провина Копєйкіна була безперечною, і лише кланова солідарність не дозволяла їм визнати очевидне. Станичники це добре розуміли і перестали довіряти своїм представникам із офіцерів і призначили довірителями своїх козаків, неписьменних, але чесних. Ними стали Купріян Ємельянів Палійчук і Яким Іванів Мартиненко, та і вони довго не встояли. Обстріляні багатослів’ям юристів-брехунів, останні переконалися, що до істини їм не продертися, і заблагали про свій відклик. 1851 року вони були відсутні на засіданні обласного суду в Кишиневі, і суд ухвалив рішення викликати їх через публікацію об’яви у Санкт-Петербурзьких і Московських відомостях.

Судова тяганина тривала 25 років, з 1835 по 1860 рік, і закінчилася не на користь козаків. Тобто, земля залишилася за козаками, а от за якесь «неправильне користування» довелося-таки платити гроші. До того ще чимало витрат було зроблено на писарів, папір і проїзди – кількасот рублів.

За ці 25 років було вимазано тисячі аркушів простого і гербового паперу [13; 19; 29]. Сотні чиновників усіх рангів присвятили справі свою кар’єру і, одержуючи пристойну платню-жалування, не кажучи вже про хабарі, вишикувалися у сталеву лаву, озброєну гусячими перами для захисту честі (безчестя) мундира свого клану. Їхня зброя – гусячі пера – виявилася гострішою за козацькі шаблі!

Варто зауважити, що у першій половині XIX ст. у південній Бессарабії, як ніде і будь-коли у Росії, шахрайський захват обширних земель набув потворних форм. Разом із торгівлею мертвими душами – документами покійників для переховування втікачів – ці промисли були того часу своєрідним «паспортом» краю.

Господарство

У станиці Акмангит до самого 1836 року майже вся земля лежала незайманою цілиною. Козаки перебували постійно в полках, а нечисленному жіноцтву і малоліткам було тяжко її розорати й засіяти.

У користуванні землями панувала займанщина в межах станичного юрту. Кожний займав, орав, косив сіно чи випасав за своїми можливостями. Орали тоді масивним українським (малоросійським) плугом. Він був майже весь дерев’яним, полиця (відвал) із дубової дошки 4 фути завдовжки, дишель із цільного дерева, зігнутого таким чином, що він виписував безпосередньо перед стійкою криву лінію до напільної сторони. Перед лемешем вставлявся у дишель великий різець. Дві чепіги з кривих товстих суків служили для управління плугом під час роботи. Одна чепіга кріпилася до дишля, друга – до підошви. Плуг одвертав пласт у 20 дюймів шириною і 8-10 дюймів товщиною (глибина оранки). Пласт не перевертався, а лише переміщався, або клався на ребро. Плуг тягнули від трьох до п’яти пар волів. Виробіток складав 0,6-0,7 десятини за день.

Зоране поле являло собою нагромадження брил (глиб). Неодмінно треба було боронувати. Дві послідовно з’єднані борони тягнула пара волів. Сіяли так само «під борону». По цілині три роки поспіль сіяли арнаутку (сорт твердої ярової пшениці), потім ще років п’ять інші хліби, затим оставляли під переліг на 5-6 років, на 2 роки – випас, 4 роки – сінокіс. Якщо не було потреби розорювати переліг, його залишали під ковилово-луговий степ на довгі роки і займали під оранку (царину) іншу площу цілини.

Для прикладу візьмемо 1835 рік і простежимо, як у станиці Акмангит у ті часи справлялося землеробство. Рік був урожайним. Мешкали в селі 139 родин (355 чоловіків і 278 жінок різного віку, всього 633 душі). Коней було в станиці 71 (крім стройових, які належали війську), волів 319, корів і гульової скотини 578, овець 1 357 голів.

Яка площа землі була засіяна? Виконаємо деякі розрахунки.

Скільки хліба (зерна) оставляємо для посіву?

Скільки засипано хліба в запасний магазин?¹⁵

Жита і пшениці по ½ четверика, або по 1/16 четверті від особи чоловічої статі, всього 355 x 1/16 ≈ 22 четв.

Скільки хліба остається на харч і фураж?

Непогана забезпеченість, хліб цей вирощений трудом жінок і дітей.

Скільки плугів могла спорядити станиця?

319 волів : 8 (чотири пари на плуг) ≈ 40 плугів.

1835 рік видався врожайним після трьох років неврожайних.

За 40 років козацького періоду, з 1828 по 1869:

1. неврожайних було 11 років: 1832, 1833, 1834, 1840, 1843, 1845, 1846, 1849, 1853, 1866 і 1867;
2. врожайних було 15 років;
3. посередніх було 14 років.

Нашестя саранчі спостерігалися в такі роки: 1828, 1829, 1836, 1844, 1846, 1854, 1855, 1856, 1857, 1859, 1863.

Масовий падіж скота від епізоотії і безхарчів’я спостерігався у роках: 1841, 1844 (чума), 1845, 1854, 1864, 1867.

Землетруси були 1838 (7 балів) і 1844 років.

Поза військом козаки перебували у злиденному становищі, і це часто позначалося на їхніх службових обов’язках і бойовій готовності. Ось чому керівництво військом вживало заходів для удосконалення знарядь і підвищення продуктивності праці, для покращання побуту козаків.

1837 року за наказом отамана зі станиці відряджені по 6 чоловіків у Куприянівський монастирський ліс, Оргеєвський повіт, на заготовку лісу для плугів, борін і возів.

24 лютого 1838 року призначено команду із чоловіків з 20-ма підводами для вивозу лісу. Це мали бути заможні хазяї, що мали не менш, як по дві пари волів. Ось їхній список:

1. Омельян Кравченко;
2. Григорій Гросул;
3. Федір Лисецький;
4. Іван Чорнобай;
5. вдова Уліяна Байракова;
6. Яків Стогній;
7. Юхим Поляков;
8. Михайло Дмитрів;
9. Яків Кравченко;
10. Василь Підопригора;
11. Олександр Юрашків;
12. Лукіян Гойман;
13. Тимофій Гойман;
14. Герасим Дураков;
15. Василь Донченко;
16. Федір Доброжан;
17. Арсеній Гидирим;
18. Клим Стогній;
19. Василь Даниленко;
20. ...

Сплачено монастиреві 50 руб. сріблом за деревину.

Із доставленої деревини для станиці Акмангит було виготовлено:

1. плугів 53, із них окованих – 20;
2. борін окованих із залізними зубцями – 40;
3. возів 5, із них окованих – 2.

А це список майстрів, які займалися їхнім виготовленням, та їхній заробіток:

1. Тарас Шевченко – 14 руб.;
2. Олексій Мельниченко – 10 руб.;
3. Тома Романенко – 13 руб.;
4. Никифор Шевченко – 8 руб.;
5. Михайло Яценко – 8 руб.;
6. Остап Козаченко – 8 руб.;
7. Бублинський – 6 руб. 50 коп.

1837 року згадуються козаки: Дахно, Балабушка, Мурза, Краснопер, Палійчук, Сугачевський, Байдабура, Зозуля, Гаркуша та ін.

Різкий позитивний стрибок з усіх статистичних показників спостерігається у 1838-1839 роках. Ось статистика тих років, включаючи деякі вже наведені цифри:

Чим пояснити стрибок населення 1839 року? Причина невідома. Хіба що прибуттям циган

3 квітня 1839 року згадуються в Акмангиті станичний отаман Яків Стогній та судді Тарас Шевченко і Калнєв (без імені), пристав урядник КіріцаТопор. Ці добродії напевне знали, та нам не переказали.

1846 року орна земля (царина) в станиці складала 4 725 десятин, або 41 відсоток від загальної площі у 11 451 десятину. Решта 6 726 десятин використовувалась як сінокісна і вигінна.

Пізніше (коли саме, установити не вдалося) станиця перейшла на форму землекористування, аналогічну іншим козацьким військам країни, а саме

1. вся станична земля, крім садибної, була у громадському користуванні усіх козаків і урядників (станичний юрт);
2. орна і сінокісна (крім вигінної – толоки) поділена на паї, розподілялася між козацькими родинами;
3. після смерті козака, в якого не було синів, а якщо й були, але вже одержали свої паї (за садибу), то від таких земля поверталася у станичний юрт;
4. після смерті такого, що оставив дітей чоловічої статі, і які ще не одержали своїх паїв, громада лишала у їхньому користуванні увесь пай; якщо в їхньому числі були матері і діти жіночої статі, то і вони разом користувалися сим паєм довічно чи до заміжжя;
5. після смерті козака, який лишав жінку бездітну, або з дітьми жіночої статі, громада забирала половину паю у станичний юрт, а половину залишала в їхнє довічне користування чи до заміжжя.

Ця форма землекористування проіснувала до 1882 року, або 14 років після скасування війська.

Первісна середня норма козацького паю коливалася у різні роки від 12 до 15 десятин на родину, хоча за статутом паї передбачалися у 40 десятин.

Як було відзначено, при скасуванні війська 1868 року козаки одержали по 11¾ десятин на родину (з толокою і садибою). У той самий час у німецьких і задунайських колоністів (болгар) сімейні наділи складалися із 50-60 десятин, а у державних селян – із 30 десятин. Всі ці категорії сільських мешканців були звільнені від військової повинності до 1874 року і могли без перешкод займатися господарськими справами.

Захисники вітчизни, козаки, були позбавлені сих переваг!

Варто додати, що в станицях практикувалася оренда землі, що призводило до майнового і соціального розшарування серед родин.

За підрахунками відомого економіста Ю.Б. Янсона, у 70-ті роки XIX ст., для забезпечення прожиткового мінімуму, селянському господарству в чорноземній зоні потрібен мінімальний земельний наділ у 5 десятин на душу (тобто, приблизно 25-30 десятин на родину) [61].

Основною галуззю господарства в станиці Акмангиті в середині XIX ст. поступово стало землеробство.

На зміну безладному землекористуванню з багаторічними перелогами спостерігався перехід до сівозмін і трьох-чотирьохклинного рільництва з однорічним відпочинком і без використання добрив. Гній використовувався виключно на паливо. Пізніше культура кукурудзи замінила однорічний пар.

Для підняття цілини використовували бессарабський (новоросійський) плуг, він потребував 3-4 пари волів, для чого спрягалися кілька хазяїв. Згодом стали використовувати плуг, сконструйований Дмитром Чалакоглу (чомусь названий «угорським плугом»), його тягнули 1-2 пари волів, і коштував він відносно дешево, три рублі сріблом. У найбідніших хазяйствах для спушування поверхні ґрунту і загортання насіння вживали дерев’яні волокуші (хворостянки). Просапні культури оброблялися сапою (прашувалися), це кукурудза, картопля та ін.

Збирання колоскових виконувалося серпами і косами з грабками. Серпами жали в основному жито, снопи обмолочувалися ціпами, щоб зберегти солому для «околотів», які йшли на покрівлі. Інші колоскові обмолочували прогоном коней абопрокатом возів. Пізніше для обмолоту стали застосовувати камінні гранчасті котки у кінній упряжці, запозичені від німецьких колоністів.

Віяли зерно на вітрі, чистили на решеті – дармої, чіпляючи його на палку з рогатиною. Після очистки зерно зберігали у випалених «пашенних ямах». Цей звичай успадкований від татар. Кукурудзу в качанах (нетереблену) зберігали у сплетених із хмизу кошах – сусуяках.

Міністерство державного майна відряджало в Бессарабію чиновників для вивчення досвіду зберігання зерна в ямах. Ось складений ними звіт:

«Заступом викопують шийку ями циліндричної форми діаметром в 1 аршин. Глибина шийки на 3-4 вершка нижче можливого проникнення в ґрунт талих і дощових вод. Після цього заступом із коротким держаком розширюють яму. Вибрану землю використовують для утворення навкруг шийки підвищення, щоб запобігти попаданню в яму стічних вод. Яму копають глибиною до одного сажня нижче шийки. Звужена донизу, вона набуває глекоподібної форми. Протягом двох діб яму висушують, потім три доби її обпалюють розкладеним на дні вогнищем. Після засипки зерна шийку закривали кам’яною плитою і глиною. Яма вміщала 250-300 пудів зерна.¹⁶ Зерно в ямах зберігалося в хорошому стані до трьох років».

Важливим елементом упорядкованості села були криниці. Копали їхній циліндричний стовбур звичайним заступом на глибину до водоносного шару. На дно укладали дубовий «калач», по ньому весь стовбур обмуровували каменем-плитняком «на сухопар» (без чамура). Ця камінна обмурівка перешкоджала обвалам ґрунту і водночас добре фільтрувала воду. Неглибокі криниці перекривали зверху кам’яною брилою з круглим отвором діаметром 1 аршин і споруджували «журавлі» для підняття води. Над глибокими криницями (5-15 сажнів) споруджували дерев’яне цебриння (зруб), над ним на двох стовпах укріпляли на осях горизонтальний дерев’яний барабан. На барабан намотували канат, а крутили барабан за допомогою лівера.

Віддалені від села глибокі громадські криниці мали спеціальний пристрій – коловорот із вертикальним барабаном і кінною тягою. Вода піднімалася поперемінно двома цебрами і переливалась у рундук ємністю 300-500 відер, звідти подавалася за потребою у водопійні корита або в селянські барила.

Такий самий пристрій із кінною тягою використовувався при копанні криниці для підйому вибраного ґрунту.

Повернемося до станиці.¹⁷

У цивільну експедицію військового правління Акмангитського станичного правління

Рапорт

Виконуючи наказ оної експедиції від 5 числа січня за № 5, станичне правління має честь надати статистичні відомості за 1856 рік

Станичний отаман Остроух
Суддя Гульпа
Писар Новгородов

12 січня 1857 року.

I. Народонаселення

II. Господарство

Ціни в рублях

III. Громадські споруди

1. Церква в ім’я Покрови Пресвятої Богородиці кам’яна, покрівля залізна, кам’яна огорожа довжиною і шириною 30 сажнів, при ній окрема дзвіниця на двох дерев’яних стовпах із дерев’яним піддашшям. Побудовано церкву 1834 року на гроші, пожертвувані різними особами і станичниками, але на яку суму – невідомо.

1845 року полагоджено залізну покрівлю з пофарбуванням, оцинковану ззовні і всередині, з дозволу генерал-губернатора на суму 155 руб. сріблом – гроші отримано від продажу громадського хліба. Тепер назріла потреба чергового ремонту.

2. Будівля кам’яна на один поверх, покрита черепицею на один схил, поділена на дві половини, в кожній по дві кімнати, одні сіни і по одній голландській печі; двір обгороджений муром довжиною і шириною 16 сажень, у дворі відхоже місце одне. У цьому будинку розміщається станичне правління й училище.

Побудована 1843 року за рахунок війська на суму 463 руб. і 58½ коп. сріблом, з поставкою від громади козаків каменю, глини і піску безкоштовно. В даний час будівля у хорошому стані.¹⁸

3. Громадський запасний магазин, із лампача на каміннім фундаменті, покрівля комишева, з камінною огорожею в довжину 40 і в ширину 30 сажнів. Побудований 1835 року за рахунок війська на суму 452 руб. і 88½ коп. сріблом, з поставкою від громади каменю, глини і комишу. Тепер перебуває у хорошому стані.

4. Будинок кам’яний одноповерховий при Сариярській поштовій станції, що належить до станиці Акмангит. Покрівля будинку комишева, під ним камінний погріб. Будинок має три кімнати, одні сіни, голландських печей дві, одну російську піч і одну кабицю (вогнище); на подвір’ї дві камінні повітки у вигляді сараїв під комишем; двір огороджений камінним муром завдовжки 20 сажнів і завширшки 15 сажнів; цей будинок перебуває на оброчному утриманні у держателя шиночних відкупів Аккерманського повіту. Побудований 1845 року за рахунок козацького війська коштом 523 руб. 83 коп. сріблом, з поставкою від станиці каменю безкоштовно. Будинок підтримується починками на кошти від управителя шинковим відкупом.¹⁹

Короткий коментар до звіту

Як бачимо, 1856 рік, хоч і вважався посереднім, фактично був неврожайним. Зібрано хліба стільки, скільки було посіяно (тоді це називалося «сам-один»). Хазяйнували одні жінки, козаки майже чотири роки були на війні (1853-1856). Площі під посівами скоротилися. Перший рік війни (1853) був таким посушливим, що й посіяти не було чого. До того ж, наступними роками (1854-1856) спостерігалися нашестя саранчі, які значно пошкодили врожай. 1854 року від епізоотії і безхарчів’я був масовий падіж скотини.

Війну Росія програла, прокладалася в Бессарабії нова суходільна границя, частина станичних земель опинилася «по той бік». Моральний стан козаків, що повернулися з війни, був пригніченим, а матеріальний – злиденним. Та це не надовго. Козак, він є козак: «Журба йому ніж під серце, а він журбі під ніс перцю». Невдовзі життя забуяло з новою силою.

Дещо про наших пращурів

Козак-хлібороб, попри всі несприятливі умови, був вправним не тільки у володінні шаблею та гарцюванні на коні, він був, як тепер кажуть, фахівцем широкого профілю: випасав і доглядав худобу, орав і сіяв, жав, косив і обмолочував, копав криниці і пашенні ями, будував, майстрував і лагодив господарський реманент, полював звіра, ловив рибу, добував сіль у лиманах, займався візництвом. А у вільну хвилину міг «ушкварити» такого гопака, що курява вставала хмарою, або утнути таку пісню, що молодиці мліли від захоплення.

Була серед станичників і невелика група ремісників. Поза службою вони займалися своїм ремеслом, хоч і з землеробством остаточно не поривали. Жили вони в основному на острові у північній частині, вище греблі, якої тоді ще не було. Вже як перегородили річку греблею, ту частину острова почало затоплювати, і вони змушені були переселитися до станиці. Це були шевці, кравці, теслі (не звичайні, а такі, що вміли майструвати крила до вітряних млинів, ярма на волів, прядки на ін.), бондарі – виробляли цебра, цеберки (відра), цебрики (лоханки), діжки, барила, вагани (ночви) та ін., лимарі (шорники) – виробляли кінську збрую і сідла, кушніри – займалися вичинкою овечих шкір та пошиттям кожухів, ковалі – обковували плуги і вози, виготовляли сапи і леміші, підковували коней, колесники – виготовляли колеса до возів і плугів. На жаль, документи і людська пам’ять зберегли мало імен.

Насамперед, серед них наш акмангитський Тарас Шевченко, що разом з Олексою Мельниченком, Никифором Шевченком, Остапом Козаченком, Михайлом Яценком та іншими виготовляли плуги, борони і вози для станичників. Був там і мій прадід, Автоном Іванів Босенко, козак і бондар. Він переселився з острова у 70-ті роки.

Серед станичних циган траплялися вправні ковалі (династія Баранчуків), були шевці, та найбільше серед них було музикантів і фаринників (торгівців кіньми). Останні називали себе джамбашами.

Захоплювалися козаки і мисливством. У першій половині XIX ст. у наших степах водилися тарпани (дикі коні), вовки, лисиці, дрофи, а в дунайських плавнях – дикі кабани. А зайців і куріпок було – хоч греблю гати.

У річці Сарата вистачало різної риби – карасів, чабаків, в’юнів, траплялися коропи і соми.

Найтяжчою була доля козацького жіноцтва. Під час тривалих одлучок козаків на ризиковану службу (черги тривали три роки) жінки поєднували хатню роботу – кухарство, випікання хліба, доглядання дітей, прядіння, ткання тощо – з обов’язками скотаря і хлібороба. Свою тугу козачки виливали у пісні, а як коли і плакали, то тільки на самоті, щоб ніхто не бачив. Про це мені колись повідала моя бабуся Харитина Дмитрівна, яка добре зналася на козацькому побуті і звичаях. Про жінку-козачку вона казала: «така і кам’яну гору пересіче».

Підлітки-хлопчаки бралися заступати в господарстві відсутніх батьків, але їх теж відривали на всякі виучки та вправи – готували до козацької служби.

Козацький період тривав у Акмангиті 40 років, з 1828 по 1868 рік. Що здобули і що згубили козаки за цей час? Довготривала служба в сотнях і полках, перебування в Одесі, Аккермані та в багатьох інших містах, переходи-подорожі верхи на конях на Кавказ, у Чечню і назад через увесь південь країни, участь у кавказьких подіях поряд із представниками інших регіонів безмежної імперії, спостереження за побутом інших народів і верств населення, нарешті спілкування на службі і поза службою з козацькими офіцерами, а серед них траплялися люди інтелігентні і морально бездоганні, не могли не позначитися на вдачі козаків. А ілюзорна можливість козака, за статутом, вислужитися в офіцери прилучала його до писемності та самовдосконалення.

Усупереч усім принадам світу, козаки зберегли майже недоторканною українську мову, рідну пісню та іскристий народний танець, звичаї і моральні устої свого народу. Цьому є чимало свідоцтв. Наведу один приклад.

Молдавський письменник К. Стаматі-Чуря (1828-1898) у «Спогаді про полювання у Бессарабії» описав урочистий обід у Кілії 1852 року групи мисливців-інтелігентів із Одеси і Кишинева, які полювали на дунайських островах і плавнях диких кабанів під проводом козацького офіцера кордонної варти Згурієва. Окрасою обіду стало виконання сотнею дунайських козаків українських народних пісень. Як відмічали гості, співали козаки з такою довершеністю, а в мелодіях звучала така мука кохання і меланхолія зрадливої долі, що вони себе відчували на концерті найвищого рівня. На додаток двоє козаків утнули такого гопака, що один із гостей, француз Меніє назвав його «танцем оскаженілих» (la danse des possédés), додавши, що він є вершиною «спритності, войовничості та пластичності».

Отакими були наші козаки!

Вони різко відрізнялися від тих селюків, які бачили світ тільки від хати до поля чи до корчми. І ця відмінність зберігалася ще довго після скасування війська.

Та була і зворотна сторона медалі. Тривалий відрив від родини і землі, байдикування на службі штовхали деяких козаків до казенного дармоїдства і зневаги до хліборобської праці, яку вони перекладали на багатостраждальне жіноцтво. Ці негативні тенденції прискорили, після скасування війська, економічне і соціальне розшарування серед колишніх козаків.

Прощання з козацтвом. Ностальгія за втраченим

Скільки б не писали про козаків, все буде мало. Ця тема невичерпна, як невичерпна скарбниця народного духу. Слово козак дійсно тюркського походження, але тільки на слов’янському мовному ґрунті воно розквітло всіма своїми барвами. Уживане з давніхдавен у південно-руських степах у значенні вільна людина, молодець, воїн, воно стало відоме широкому світові, і світ був зачарований образом і сутністю явища.

Прототипом козацтва були, мабуть, ще літописні бродники – мандрівне плем’я XII-XIII ст. здебільшого східнослов’янського походження, яке перебувало в опозиції до князівської влади, а 1223 року на річці Калка перейшло на бік монголо-татар, забезпечило їм перемогу й зникло з історичної арени за свій тяжкий гріх.

Уже в XVI ст. виникла нова потужна хвиля соціального і політичного напруження на землях колишнього князівського порубіжжя, коли після Люблінської унії 1569 року всі українські землі, крім Чернігівщини, перейшли від Литви до Польщі, а селянські маси піддалися нещадному визиску і гніту. На додаток із півдня набігали татари, грабували, палили, гнали людей у ясир.

Польське військо обороняло лише магнатські замки, сільське населення було кинуте напризволяще.

Опинившись на грані загального фізичного знищення від надсильної панщини і татарського розбійництва, український люд самодіяльно створив загони самозахисту, які відтіснили татар на південь і схід, а на звільнені землі привели селян,утворюючи вільні поселення – слободи. Для протистояння татарам ці сміливі хлопці із загонів утворили на дніпровських островах нижче порогів свої укріплення – січі. Називали себе козаками, не визнавали над собою ніякої влади, крім своєї виборної старшини.

Польський уряд вдавався до військових заходів для приборкання козаків і обмеження їхнього впливу на українські землі, але, переконавшись у безуспішності силових заходів, змінив тактику: робив спроби перетягнути їх на свій бік, приручити, записати до реєстру і т. ін.

Тим часом козацтво міцніло, набувало вояцького досвіду. Почало нападати на татарські міста в Криму, на турецькі містечка-фортеці Очаків, Аккерман, Кілія, Варна.

На своїх човнах-чайках козаки пускалися у морські походи і досягали узбережжя Туреччини: Сіноп 1614 року, Константинополь 1615 року. Палили і руйнували тарсани (тюрми), визволяли невільників!

А в Хотинській битві 1621 року козаки на чолі з Петром Сагайдачним врятували польське військо від поразки, а Річ Посполиту – від турецького поневолення.

Роль запорізьких козаків у визвольній війні українського народу 1648-1654 років загальновідома і не потребує коментарів. Очевидці битв були вражені мужністю козаків і їхнім презирством до смерті. Французький інженер Боплан, що перебував на службі у польському війську, характеризуючи козаків, додавав: «козаки дотепні, розумні, вимогливі, щедрі, не жадні до багатства».

Після возз’єднання України з єдиновірною Росією українські козаки піддалися, як і за Польщі, повільному прирученню і використовувалися як військові чорнороби в чисельних війнах на півночі і півдні.

Був іще й «канальський похід» 1721-1722 років, в якому «реформатор» Петро I засипав болота козацькими кістками і «поставив столицю».

Двічі руйнувалася Дніпровська Січ: 1709 року за наказом Петра і 1775 року за наказом Катерини. А від української автономії одна гадка залишилася. Землі запорізькі «пожалувані» байстрюкам Катерини.

Три великі держави – Росія, Польща і Туреччина – змагалися між собою за українські землі та військовий людський потенціал.

На території, підвладній Туреччині, виникла Задунайська Січ, а на території Росії – Чорноморське козацьке військо. 1789 року козаків-чорноморців зі Слобозії переселили на Кубань для нарощування «кавказького кулака».

1807 року, під час чергової російсько-турецької війни, виник Усть-Дунайський кіш, існування якого суперечило інтересам поміщиків-кріпосників, і його моментально скасували.

Спантеличені обіцянками примарних вольностей, козаки часто вдавалися до братовбивчих сутичок на полях битв, найпаче у російсько-турецьких воєнних чварах. У одній із них, під час штурму фортеці Ізмаїл 1790 року, з обох сторін було залучено кілька тисяч козаків.

Під час російсько-турецької війни 1806-1807²⁰ років «турецькі» козаки схилялися до переходу на бік Єдиновірної, звісно, зі збереженням вольностей. Але негайне скасування 1807 року за вимогою поміщиків-кріпосників ефемерного Усть-Дунайського Буджацького козацького війська зменшило їхній запал.

Остання відчайдушна спроба зберегти свій козацький стан у Росії відноситься до 1828 року. Під час цієї війни із залишків Усть-Дунайського війська утворилося нове Дунайське козацьке військо, а із турецьких задунайців – Азовське козацьке військо.

Як «дунайці», так і «азовці» мало чим відрізнялися від військових поселенців, а після скасування у 60-х роках обох військ лишилися малоземельними селянами.

Дух вільного козацтва не переставав витати над Україною. Всі селянські повстання відбувалися під козацькими гаслами. Кінець козацтву настав, мабуть, під час громадянської війни 1918-1920 років, коли сколихнулась імперія, і воскреслі українські козаки, червоні і жовто-блакитні, схрестили свої шаблі у смертельному герці, не усвідомлюючи трагізму свого непорозуміння!

Образ козака – вільної людини, тверда козацька вдача і праведний гнів ще довго хвилюватимуть прийдешнє покоління, спонукаючи їх до одвічної праці в ім’я священного права на достойне існування всіх людей на землі!

¹ Не слід плутати Дунайське козацьке військо з Дунайським полком, створеним із задунайських запорожців, що перейшли на російський бік 1828 року на чолі з Йосипом Гладким, останнім кошовим отаманом Задунайської Січі, взяли участь у війні з турками, а після вій-ни оселилися між Бердянськом і Ногайським під назвою «Азовське козацьке військо», скасоване 1865 року.
² Тобто, державні цигани (Прим. І. Євдокименка).
³ Бойові дії Кримської війни 1853-1856 років відбувалися також далеко за межами Кримського півострова. Зокрема, інтенсивні сутички та бої тривали весною і влітку 1854 року на обширній території в районі дельти Дунаю, а у квітні-травні – на морських підступах до Одеси (Прим. ред.).
⁴ Якщо підрахувати загальну кількість військових, то вона дорівнює 2 917 чол. Отже, у даних є деяка похибка (Прим. ред.).
⁵ Аул Шалі був одним із важливих центрів опору чеченців. У рукописі назва укріплення написана нечітко, але, судячи з контексту, це був саме Шалі (Прим. ред.).
⁶ Довідка про Дунайське (Новоросійське) козацьке військо складена за працею [62] з використанням архівних матеріалів
⁷ У одному з рукописів ім’я вчителя Недзельського записане як Максим, у іншому – як Михайло (Прим. ред.).
⁸ Очевидно, що учню не могло бути 19 років, але встановити справжній вік Андрія Білого з наявних матеріалів не вдалося (Прим. ред.).
⁹ Зараз тут знаходиться шкільний спортзал, до того був кам’яний молитовний дім.
¹⁰ Очевидно, маються на увазі хати, які опалювалися «по-чорному» (Прим. ред.).
¹¹ Знову в цифрах є незначна похибка, оскільки сума площ дорівнює 9 222 дес. 1 202½ кв. саж. (Прим. ред.).
¹² Четверть – міра об’єму сипучих тіл. 1 четверть = 209,9 л (Прим. ред.).
¹³ У розрахунках автора спостерігаються невеликі похибки, але вони не мають суттєвого значення, оскільки самі розрахунки є досить приблизними (Прим. ред.).
¹⁴ У розрахунках автора спостерігаються невеликі похибки, але вони не мають суттєвого значення, оскільки самі розрахунки є досить приблизними (Прим. ред.).
¹⁵ Запасний магазин – колективне зерносховище на випадок неврожаю (Прим. А. Білого).
¹⁶ До 5-ти тонн.
¹⁷ Подальший звіт – з [33].
¹⁸ 1860 року збудовано новий кам’яний магазин з черепичною покрівлею, він стоїть і досі (амбулаторія).
¹⁹ При новому розмежуванні будинок при поштовій станції опинився по той бік кордону, а саму поштову станцію перенесено із Сарияр на північ на 12 верст у Терс-Кундук; новий поштовий шлях після цього проліг через Акмангитські землі.
²⁰ Мається на увазі російсько-турецька війна 1806-1812 рр., яка складалася з двох етапів: бойові дії 1806-1807 рр., потім Слобозійське перемир’я, а з 1809 по 1812 рр. – знову бойові дії (Прим. І. Євдокименка).

Розділ III

Акмангит - мужича слобода (1869-1918 роки)

Після численних проектів розширення Новоросійського козацького війська, наказ про його скасування був для козаків і несподіваним, і зловмисним. Досі вони гадали, що можновладці підшукують оптимальний варіант розширення і терпляче ждали його ухвали. Про атмосферу тих часів у Акмангиті старі люди переказували так: козаки ходили як неприкаяні, обурювалися, самі себе питали: Як це так? Служили, служили, та й зійшли нінащо.

Одні тільки жінки тишком та нишком тішилися: мовляв, нарешті трикляті лобурі сидітимуть дома та візьмуться за хазяйство!

У документах про скасування відсутня будь-яка аргументація на користь такого рішення. Просто государ імператор повеліти зволив, посилаючись на думку Державної ради, а голова останньої підписав Положення про скасування, яке мало чисто розпорядчий характер, так само як і наказ військового міністра Малютина і Херсонського генерал-губернатора Коцебу.

За тих часів, як бачимо, можновладці не воліли утрудняти себе обов’язком пояснювати своїм підлеглим причину такої докорінної зміни їхнього становища, не питали на те їхньої згоди.

Скасування війська співпало з добою великих реформ у Росії, насамперед звільненням селян від кріпацтва і наділенням їх землею за викуп (маніфест Олександра II від 9 лютого 1861 р.).

У Бессарабській області (з 1873 р. – Бессарабській губернії) з її численними категоріями особисто вільних сільських мешканців, аграрна реформа трохи запізнилася і проводилася поетапно.

Царани, які проживали на поміщицьких і монастирських землях і користувалися ними в обмін на повинності, одержали землю в посімейно-спадкове користування (Положення від 14 лютого 1868 р.). Викуп становив 50 руб. за десятину, що в 2,5 рази перевищував ринкову ціну землі. Держава сплатила поміщикам 4/5 цієї суми, а царани мали повернути державі ці гроші протягом 49 років.

В Аккерманському повіті посімейний царанський наділ складав 13,5 десятин.

Державні селяни зберегли всі землі й угіддя, якими доти користувалися (Положення 1869 р.). Середній сімейний наділ становив 19 десятин або 7,9 десятин на ревізьку душу¹. Оброк за наділ – 8,5 руб. щорічно.

Селяни-власники (колоністи) так само зберегли свої землі й угіддя. Середній посімейний наділ 25 десятин, на ревізьку душу – 11,2 десятини. Оброчна подать – 40 коп. за десятину щорічно (Положення 1871 р.).

Наші Новоросійські козаки одержали землю без викупу у громадську власність усіх урядників і козаків. На ревізьку душу припадало 6,7 десятини (Положення 1868 р.).

Усі категорії селян, включаючи колишніх козаків, у відношенні управління прирівнювалися до царан і підлягали загальноселянським установам.

Сільський східгромада обирав сільського старосту, представники сільської громади обирали волосне управління на чолі з волосним старшиною та волосний суд.

Над сільською і волосною владами стояв мировий посередник, призначений губернатором із дворян, з 1878 року його замінив неодмінний член повітового у селянських справах Присутствія.

В Аккерманському повіті аграрна реформа майже не торкнулася поміщиків, і вони зберегли за собою величезні земельні масиви, які продавали багатим колоністам, здавали в оренду малозабезпеченим селянам або організовували свої капіталістичні економії.

Земську реформу – заснування органів місцевого господарського самоврядування – запроваджено в Бессарабії 1868 року. На земства покладали такі обов’язки: будівництво шляхів, лікарень, організацію сільськогосподарської освіти тощо. Земства складалися з повітових і губернських земських зібрань (які обиралися на три роки) та їхніх виконавчих органів – повітових і губернських земських управ.

1892 року в Бессарабії було запроваджено інститут земських начальників. Вони призначалися із дворян, під їхній контроль підпадали органи сільського та волосного самоврядування і волосні суди. Ними також розглядалися справи, що раніше належали до компетенції виборних дільничних мирових суддів.

Судову реформу в Бессарабії проведено за рішенням Державної ради від 29 квітня 1869 року. Тепер судочинство відбувалося за участі сторін, винність чи невинність підсудних встановлювали присяжні засідателі.

Військова реформа включала переозброєння, вдосконалення бойової підготовки, переобмундирування тощо, і завершилася запровадженням 1874 року нового статуту про загальну всестанову військову повинність для осіб, яким минув 21 рік (замість рекрутських наборів).

Строк служби скорочувався до 6-ти років у сухопутних військах і до 7-ми років на флоті.

На тлі вищезгаданих реформ скасування Новоросійського козацького війська із двох шестисотенних полків промайнуло дрібним епізодом місцевого значення і було продиктоване відсутністю у казні коштів на придбання для козаків належної кількості землі (за Статутом – 36 десятин на козака).

Власне про Акмангит

За актом військового Правління від 27 вересня 1869 року № 1368 станиці Акмангит надано у громадське користування 8 888 десятин землі... сінокісної і вигінної (крім непридатної).

Населення 1870 року становило 2 430 душ, у тому числі ревізьких душ (чоловічої статі) 1 264. Цього ж року станиця стала селом Татарбунарської волості.

1880 року Акмангит став волосним центром. До волості було включено село Михайлівку і хутір Тарданівку.

Солов’їв кіпець

Під час проведення межі між землями станиці Акмангит і хутора Михайлівка 1869 року на відрізку по лінії північ-південь, за Сариярською балкою трапився такий випадок.

Акмангитські козаки із робочої команди зауважили землеміру на його помилку на користь хутора Михайлівка. Землемір гордовито знехтував зауваженням, а козаки відмовилися копати межові ями і насипати межові кіпці (курганчики). Влада вжила заходів, бунтівників було покарано і замінено на іншу команду. Найбільше потерпів козак Захарій Соловей. Його піддали екзекуції різками на кіпці, який відтоді став називатися Солов’їв кіпець. Ця назва, як орієнтир, зберігалася до самої колективізації 1946 року.

Як активних бунтарів, Захарія Степанова Солов’я і Василя Кононова Мологу за вироком окружного суду віддано до арештантських рот на строк. Після відбуття покарання мировий посередник наполягав на відправці цих двох на примусове поселення за порочну поведінку, але сільський сход від 11 січня 1874 року не зібрав ⅔ голосів для такого присуду. Таким чином, в Акмангиті виявилося землі на чоловічу (ревізьку) душу 6,9 десятини, а в Михайлівці – 10 десятин.

Цьому посприяв Акмангитський станичний отаман Шушкевич, житель хутора Михайлівка.

Поділ громадської землі 1882 року

Розподіл 1870 року станичної землі на рівні ділянки (паї) по 11¾ десятин із толокою на 725 номерів між козаками з вислугою і тими, що зовсім не служили, в тому числі 17-річними сиденками, викликав загальне невдоволення і гострі суперечки в громаді.

Нарешті 23 березня 1882 року на сільському сході під головуванням старости Андрія Козаченка було вирішено поділити всю громадську землю остаточно раз і назавжди на спадкові подвірні паї таким чином: тим, що служили, відвести по повному паю, а тим, що не служили, по півпаю; вдовам із дітьми чоловічої статі – по повному паю, бездітним і з дітьми жіночої статі по півпаю; сиротам чоловічої статі по повному паю, сиротам жіночої статі – по півпаю.

До мирського приговору (протоколу сходу) додано іменний список селян-власників села Акмангит – на 622 номери із зазначенням кількості землі. Повний пай тепер складає 14 десятин: 12 десятин царини і 2 десятини толоки. Селяни, які втратили свої права на наділи в рахунок приватних стягнень, оберталися в пролетарів. Таких було 28 родин.

Серед них Левицький Іван Степанів, Рибас Іван Герасимів, Величко Іван Петрів, Соловей Авксентій Денисів, Гетманенко Іларіон Костянтинів, Солонар Йосип Григорів, Григоренко Федір Іванів, Слюсаренко Михайло Іванів, Обуховський Данило Дем’янів, Божко Яким Опанасів, Булат Корній Михайлів та інші. Вони зверталися до високих інстанцій зі скаргами на неправомірне позбавлення їх наділами землі.

Приміром, 1867 року відставний козак Яким Опанасів Божко звернувся в Бессарабське у селянських справах Присутствіє з проханням повернути йому відібрану землю відставним урядником Албулом Тимофієм Григоровим на підставі виконавчого листа Аккерманського мирового суду 2-ої ділянки від 2 квітня 1860 року за № 283.

Він, Божко Я.О., завинив Албулові тільки 95 руб., а для гарантії, на вимогу кредитора, підписав вексель на 300 руб. Албул пред’явив суду вексель без пояснення його походження, а відповідача (Божко) в суд не викликали. Таким чином, козацький пай в 11 десятин і 1 800 кв. сажень став ні за понюшку тютюну власністю Албула [26].

Із подібною скаргою звертався Антон Федорів Григоренко. Наділ його батька Федора Іванова Григоренка за приватні стягнення придбав Ілля Байрак 1881 року, а відтоді землею заволодів Андрон Бай-рак (невідомо, на якій підставі).

Як правило, клопотання сих і багатьох інших селян відхилялися під вигаданими приводами, хоча циркуляр Міністерства внутрішніх справ від 10 липня 1861 року № 5539 забороняв продаж надільних земель у рахунок приватних стягнень [27].

Проблема перерозподілу землі не переставала хвилювати громаду: після кожного з них лишалися невдоволені і скривджені. Мирські приговори губернське Присутствіє залишало без наслідків. Останній Мирський приговор від 14 квітня 1896 року поділив землю на 4 поля і 529 номерів по 18 десятин на пай і 9 десятин на півпаю. Парадокс полягав у тому, що громада намагалася розподіляти землю за критеріями 1869 року, скорочуючи за кожним разом число одержувачів землі (1870 р. – 725 номерів, 1882 р. – 622 номери, 1896 р. – 529 номерів) за рахунок натурального зменшення кандидатів на паї, тоді як загальна чисельність населення постійно зростала.

Бессарабське губернське Присутствіє 9 січня 1907 року приговор 1896 року відмінило і ухвалило визнати, що в селі Акмангит існує землекористування подвірно-спадкове з 1882 року; про це повідомити всі повітові заклади, земельного начальника і саму громаду [44]. Тоді купівля земель набрала широкого розмаху, хоча вона ніколи не припинялася. Станом на 1 січня 1907 року купованої землі вже було 1 130 десятин.

Земський начальник 7-ої ділянки, із дворянського роду, всякими способами упирався перетворенню селянських громадських земель на спадкові ділянки. В одному зі своїх донесень він так аргументував свій погляд: через необмежене право подвірних власників на їхні земельні наділи багатьом із них, особливо тим, що стоять на низькій ступені розумового і морального розвитку, і тим, що обтяжені боргами, найближчим часом доведеться позбутися своїх наділів шляхом добровільного чи примусового продажу на покриття приватних стягнень, і вони стануть пролетарями; з іншого боку, послідує збагачення всіляких куркулів і мироїдів [37]. Його заклик був почутий!

Остаточно розорені селяни поповнювали ряди одеських пролетарів. Значна частина збіднілих наймитувала в сусідніх економіях Бурти і Козловського, або подавалася на віддалені виноградні плантації Запорожченка і Захеріаді. Там, на збиранні винограду, їм надівали на обличчя спеціальні сітки, щоб не могли поїдати задарма хазяйський виноград.

Інші наймитували у своїх мироїдів, частогусто сезонниками, а то й поденниками.

Робочий день наймита тривав 15 годин, побутові умови були нестерпними, харч скудним. Спали наймити влітку на току в соломі, а взимку в яслах стайні. Купалися на річці разом із кіньми, а взимку обтиралися снігом. Натільну білизну не міняли, вошей обтріпували над вогнищем.

Нездійснене переселення на Кубань (Азов) 1902 року

Поділивши свої скудні козацькі паї серед нащадків, наші селяни зіткнулися з гострим безземеллям і болісно шукали вихід із тупикового становища. Згадали, що при скасуванні війська в Чорноморській губернії їм нібито була відведена земля, якою вони тоді не скористалися.

24 вересня 1902 року довірені селянської громади Микола Липовий і Іван Руденко звернулися до міністра внутрішніх справ із проханням повідомити, чи вільна та земля, і чи можна тепер туди переселитися.

До списку бажаючих на переселення було включено 219 родин (чоловіків 607 і жінок 489), у них землі 520 десятин [41]. Бессарабське губернське Присутствіє за дорученням Переселенського управління розглянуло прохання 29 лютого 1903 року і виключило зі списку 195 родин, як таких, що не мають засобів на переселення і первісне улаштування на новому місці проживання.

Решта 24 родини мали звернутися до міністра внутрішніх справ із проханням про дозвіл на переселення в Чорноморську губернію. Відповідь із Катеринодара була невтішною. Землі колишніх азовських козаків, вам обіцяні на західному узбережжі Азовського моря, не увійшли в межі Кубанської області. Землі для нових переселенців на Кубані нема.

Переселення в Сибір 1909 року

Поділ 1905-1907 років і Столипінська аграрна реформа переконали наших селян, що землі в ріднім краї чекати не доводиться. Рятуючись від голоду та злиднів, безземельні та малоземельні селяни ладні були кидати свої обжиті оселі, могили предків та навколишнє оточення і податися за тисячі верст на вільні землі Сибіру і Далекого Сходу в пошуках ілюзорного селянського щастя для себе і своїх дітей.

Така доля спіткала багатьох мешканців Акмангита.

Про одну групу переселенців ми дізнаємося з доповідної записки земського начальника 7-ої ділянки на ім’я губернатора.

З 26 березня по 12 квітня 1909 року в Азіатську Росію виїхало 137 родин (чоловіків 425, жінок 312), а саме: із Акмангита – 36 родин (чоловіків 132, жінок 74), із Татарбунар – 1 родина, із Михайлівки – 20 родин, із Дивізії – 27, Сергіївки – 35 і Кебабчі – 18 – всі в Акмолинську область, ділянка Караул Чілик². Причина переселення – малоземелля [40]. Поіменного списку переселенців розшукати не вдалося.

Про деякі подробиці переселення цієї групи я дізнався із листування в повоєнні роки зі своїм родичем Пантелієм Петровичем Босенком, 1890 року народження, із Омської області, Русько-Полянського району, зернорадгоспу ім. Калініна, села Бессарабка. Він писав, що ходоками із Акмангита їздили Єрофій Ткаченко і Михайло Доброжан. Сам він виїхав у складі сім’ї свого батька Петра Автеновича Босенка і матері Марії Луківни (у дівоцтві – Гросул). До Одеси їхали на двох підводах, навантажених домашнім скарбом і реманентом. В Одесі перевантажилися на поїзд-товарняк, і за 10 діб опинилися в Омську. Звідси на підводах проїхали ще верст 150 до ділянки Караул Чілик, де і заснували село Бессарабку. Один куток села назвали Мангитом, а другий – Михайлівкою. Навколо лежав цілинний степ, до найближчого лісу – 50 верст. На новому місці за ними закріпили по 15 десятин землі на чоловічу душу, а військовий начальник видав 150 руб. на обзаведення. За перше літо встигли збудувати примітивні землянки і посіяти трохи ярового хліба.

Тяжкою була перша зима, лютували морози і цинга. Подумували про повернення в свій сонячний край, проте не мали грошей на дорогу. Один переселенець із Акмангита (не будемо його називати), щоб виручити трохи грошей, продав казахському баю свою жінку Лушу (за її згодою). Із ризиком для життя Луша втекла від бая, і вони разом із чоловіком повернулися в Акмангит.

Скільки ще повернулося наших – тепер вже невідомо.

Статистика свідчить, що із Бессарабської губернії виїхали в Сибір протягом 1906-1914 років 59 760 селян, повернулися 27 101 або 45%.

Побудова нової церкви

Нову церкву в Акмангиті освячено 7 листопада 1878 року. На цю урочисту подію приїхав єпископ Кишинівський і Хотинський Павло зо всім почтом і кафедральним дитячим хором. Парафіяльним священиком тоді був Федір Пославський. Подію освячення докладно описано в Кишинівських єпархіальних відомостях №№ 9, 12 і 16 за 1879 рік та № 16 за 1880 рік.

Новозбудована церква була взірцем будівничого мистецтва, а золотистих тонів інтер’єр із різьбленим іконостасом, плащаницею та іконами перевершував кращі зразки храмового оздоблення.

Зовні церква чарувала вдалими пропорціями форм, високою ажурною дзвіницею, білизною і голубими підводками стін, пофарбованим у зеленувато-голубий колір дахом. Довкола церкву обнесено залізною гратчастою, по кам’яному цоколі огорожею, з брамою незвичайної краси.

Мені не вдалося установити імені автора проекту та імен виконавців робіт, вони досі десь сховані в архівах. Вартість робіт так само невідома, вона мала становити на той час не менше 50 000 рублів сріблом.

Під час побудови церкви невідомі досі злочинці вкрали із хати священика велику суму грошей, призначених для оплати робіт. Про це я дізнався з архівних примірників тогочасної періодики. Здається, з «Бессарабських губернських відомостей», але виписку загубив, і тепер не можу покластися на джерело. Для завершення будівельних робіт довелося жебрати по миру на церкву.

Тогочасні сільський староста, відставний урядник Лукіян Дем’янів Толмачевський і церковний попечитель відставний урядник Кузьма Герасимів Байрак сперечалися і навіть ворогували між собою з приводу будівництва, а священик Федір Пославський через деякий час мусив виїхати із села.

1912 року придбано один великий дзвін (вагою 69 пудів 25 фунтів). Його підняв на дзвіницю і закріпив Дмитро Симаченко з групою помічників із села.

Інтер’єр церкви з іконостасом було зруйновано після її закриття 1962 року. Після відбудови храм втратив свою колишню чарівність.

Освіта

Утворене 1835 року початкове училище проіснувало до 1873 року і було перетворене на однокласне (з трьома роками навчання), підлегле училищній раді.

На 1 січня 1906 року в селі Акмангит було одне міністерське однокласне училище (вчителів 2, учнів 160) і два однокласних церковно-парафіяльних (вчителів 3, учнів 161). Число дітей шкільного віку – 432, поза школою лишалися 111 дітей. У зв’язку з підготовкою до обов’язкового початкового навчання у першому десятиріччі XX ст. збудовано кілька шкільних приміщень із квартирами для вчителів. У будівництві активну участь брав Никифор Антонович Білий (Гарбуз).

1917-1918 навчального року в Акмангиті вперше впроваджено навчання українською мовою. Але невдовзі румунський окупаційний режим нав’язав навчання чужинською мовою.

Селянський банк в Акмангиті

На сільському сході 22 квітня 1870 року мешканці села Акмангит вирішили заснувати у себе касу допомоги. Староста Новгородов і довірчий Андрій Козаченко мали зняти з громадського рахунку в Одеському держбанку суму 6 189 руб. сріблом, до яких додати 3 551 руб. боргів офіцерів (офіцери заборгували колишнім козакам!). Із цих грошей видавати селянам кредит для підтримки господарського побуту не більше як по 100 руб. під 5%. Міністерство внутрішніх справ визнало більш доцільним зачекати з заснуванням такої каси [25].

Довго довелося чекати...

Тільки 16 січня 1894 року на селянському сході повернулися до питання про кредитний заклад і записали: Ми, селяни-власники села Акмангит, в присутності сільського старости Конона Полякова одностайно висловили бажання заснувати в Акмангиті спільно з громадою села Михайлівка сільський банк.

16 листопада 1895 року товариш міністра Антонович затвердив статут сільського банку в Акмангитській волості з основним капіталом 600 рублів.

Посадові особи банку: попечитель акмангитський селянин Іван Василів Стогній 4й; розпорядник – Петро Федорів Сагатович, члени ревізійної ради – акмангитські селяни Марко Іванів Карпов і Андрій Макарів Поляков та михайлівський селянин Гаврило Шкляревич, кандидати в ревізійну раду – акмангитські селяни Яків Новгородов і Сергій Ткаченко та михайлівський селянин Іван Гарбар [36]. Сільський банк проіснував до 1940 року.

Кошторис витрат на утримання Акмангитського волосного управління на 1900 рік:

Розверстати на сільські громади Акмангита і Михайлівки за числом наявної землі [39].

Волосний старшина Лукіян Толмачевський

Як бачимо, наші предки грошей не тринькали!

Про стан шляхів сполучення

У 80-ті роки XIX ст. кам’яні мости між Татарбунарами і Акмангитом через річки Кундук (Когальник) і Сарата на колишньому поштовому тракті були вже повністю зруйновані і знесені паводками. На побудову нових мостів у земства не було грошей.

Коли саме мости були відбудовані в дерев’яному варіанті – установити не вдалося. Принаймі, до кінця XIX ст. всі транспорти пересікали обидві річки бродом по всипаному щебінкою дну.

Це було можливо не за будь-якої пори. Занедбані були і греблі між Акмангитом і Сергіївкою на 8-й версті (Глибока балка), на 11-й версті (Сариярська балка) і на 15-й (Улентирівська балка).

Натуральну дорожню повинність селяни відбували на поштовому тракті із Сарати в Татарбунари по Кундукській долині. Там, за 5 верст до Татарбунар, цей тракт пересікав річку по кам’яному триарковому мосту, збудованому інженером-архітектором Курковським 1875 року. Цей міст, названий у народі білим, був окрасою округи і трохи нагадував римські акведуки [24, 30].

Військова повинність наших селян

Після вводу нового статуту про військову повинність 1874 року всі наступні війни відбувалися за участі й наших селян.

У російсько-турецькій війні 1877-1878 років брали участь відносно небагато мешканців села. Одного з них – Василя Андрійовича Лавреку, діда Теребчика – я пам’ятаю. У 30-ті роки він ганяв колотушкою шпаків на базі (виноградникові). Увесь білий, босий, на вилинялій латаній сорочці теліпалася срібна медаль, на якій я прочитав невідоме мені тоді слово «Плевна» (мабуть, за штурм Плевни).

У російсько-японській війні 1904-1905 років взяли участь більше наших сельчан. Майже всі вони одержали по 10 десятин землі на Абрамовичевому полі. Серед них:

1. Божко Іван (помер дома від ран);
2. Гросул Семен Григорів;
3. Гросул Терентій Миколаїв;
4. Влащицький Іван Олексіїв;
5. Вакаренко Спиридон Федорів;
6. Заболотний Костянтин Антонів;
7. Сивокінь Іван Захарів (загинув у цій війні);
8. Череватий Іван Авксентіїв.

Про останнього в селі ходили легенди. Мав богатирську будову тіла і 8-пудову вагу. Нахвалявся, що насаджував на штик по 5 японців і перекидав через плече.

У Першій світовій війні 1914-1917 років брали участь вже сотні наших сельчан. Імена тих, що загинули в цій війні, були викарбувані на кам’яному хресті-стелі із церковної огради. Куди подівся той камінь після погрому церкви?

Пощастило встановити імена деяких учасників, відзначених Георгіївським хрестом:

1. Губенко Ілько Лук’янів (Кутуман);
2. Гойман Василь Петрів;
3. Лаврека Данило Василів;
4. Литянський Трохим Сергіїв;
5. Сивокінь Григорій Захарів;
6. Спиній Костянтин Іванів (псаломщик);
7. Федорів Петро.

Побували в німецькому полоні:

Лісний Петро Костянтинів – кілька разів тікав. Його ловили і карали в карцері – винаході німецького генія. Карцер являв собою бетонне приміщення кубічного об’єму з ребром 120 см. Випростувати тіло неможливо. Бетонну долівку заливали водою на 5 см. Після кількаденного перебування в такому карцері людина ставала живим трупом, не здатним рухатись, а на майбутнє була приреченою на тяжкі хронічні хвороби.

Сивокінь Григорій Захарів випробував на власній шкірі принади німецького полону. Звільнившись, він привів із собою товариша по нещастю, безрідного Ярошевича, який оженився десь у нашому селі.

Зазнали німецького полону Бакуменко Аврам Василів, Лисецький Андрій Максимів та багато інших.

Я виріс на очах учасників Першої світової, це покоління мого батька. Вони не були звичайними селянами. Пройшли всі брами пекла, мерзли і годували вошей в окопах, зазнали злочинних німецьких газових атак, наслухалися пропагандистів різних політичних напрямків, браталися з солдатами противника. Горді і непохитні, не підвладні дріб’язковим мирським спокусам, вони доживали свій вік як останні апостоли правди.

Варто нагадати деякі імена.

Яків Семенович Гросул – син заможного селянина, після тривалих роздумів став переконаним прибічником соціалізму. Його не любила влада – цькували чорносотенці. Жив тяжко і правдиво. Разом із дружиною Антоніною Іванівною мужньо пережив загибель двох улюблених синів – старшого Михайла, який нелегально перейшов Дністер, щоб продовжити навчання в Радянському Союзі, і загинув у лабетах Єжовських яничар, і Якова – хлопця складної воєнної долі, який загинув на фронті за три місяці до кінця війни.

Андрій Ксенофонтович Цигульський – служив на флоті в Севастополі. Протягом життя зберігав у пам’яті бойові й ходові характеристики майже всіх кораблів флоту, імена командного складу. Всі бойові дії описував із протокольною докладністю. Був учасником затоплення 18 липня 1918 року лінкора «Свободная Россия» разом з іншими дев’ятьма бойовими кораблями у Цемеській бухті під Новоросійськом. Говорив він і мислив як вправний флотоводець.

Їх було так багато, мудрих і поважних, вартих пам’яті нащадків!

Солдати поверталися з фронтів Першої світової з переконанням, що людство більше не допустить кровопролиття в інтересах амбіційних верховодів і міжнародних монополій, що їхні нащадки не знатимуть страждань, які випали на їхню долю.

Як гірко вони помилялися!

Господарська діяльність вільних селян

Позбувшись статусу військовозобов’язаних регулярного війська, мешканці села ще тривалий час (до четвертого покоління) називали себе козаками і ладні були схопити за барки будь-кого, хто намагався принизити їх словом мужик. Зовнішньо вони відрізнялися від мужиків виправкою, добротними чоботами і неодмінним козацьким картузом. У всьому іншому поділяли з мужиками долю малоземельних селян з усіма їхніми проблемами.

Уже на кінець ХІХ ст., внаслідок зростання внутрішнього споживання і попиту на зерновий хліб (пшеницю) на ринку, вся земля, крім толоки, була розорана і введена в господарський обіг. Удосконалилися знаряддя обробки землі. Відтоді основним тяглом стали коні, воли вже не відповідали темпам часу.

Сіяли вручну під плуг, слідом волочили бороною, а через деякий час коткували дерев’яним котком у парокінному запрягу, для ущільнення ґрунту, руйнування ґрунтової кірки і скорочення поверхні випару.

Косили косами з грабками, скошений хліб складали в копиці (снопів не в’язали). Перевозили пшеницю на тік гарабою³ – возом із довгою розворою (мабуть, у 3-4 сажні) і високими бічними драбинами, підпертими під гайки колісної осі люшнями. Драбини наверху укріплялися між собою крижівницями. На таку гарабу набирали пашні з півдесятини.

Обмолочували (гарманували) на ґрунтовому току круглого обрису діаметром до 8 сажень прогоном пари коней, запряжених у камінний гранчастий коток. Іноді до котка чіпляли прикручену дошку – волокушу – з кремнієвими ножами, для нарізання соломи на січку. За один ряд настеляли дві гараби пашні і за день вимолочували. Перевертали гарман дерев’яними вилами, так само знімали солому, щоб не подряпати тік. Згортали полову з зерном у ворохи, віяли і чистили зерно на віялці з ручним приводом і набором решіт. Полову накладали у таргу вилами баштермаки і переносили в половник. Зерно мішками на горбу носили на горище.

Кукурудзу (папушою) сіяли за плугом у борозну і пригортали подвійним проходом двохлемішного плуга. Це називали сіяти в четверту скибу, ширина міжряддя складала приблизно 1 аршин (70 см). Міжряддя проорювали плужком на три лапки в однокінному запрягу. Ряди прашували, відстань між стеблинами залишали не менше ⅔ аршина. Ламали кукурудзяні качани на пні, а вдома сушили і теребили вручну. Лужання (кукурудзяні стебла) зрубували сапами, перевозили і складали у скирту. Взимку ним годували овець і корів, а переїди (чиклежі) йшли на паливо.

Окрім зернових, селяни вирощували на городах картоплю, столовий і фуражний буряк, баштанні культури – все для внутрішнього споживання. Врожаї були скромними (без добрив), колоскові давали в середньому 50-60 пудів з десятини, кукурудзи – 80-100 пудів.

Користуючись опублікованими цінами і статистичними матеріалами, спробую відтворити становище селянської сім’ї з п’яти осіб за станом на кінець ХІХ ст. Сім’я зберегла свій козацький пай – 12 десятин.

Таким економічним осередком була сім’я мого діда – світлої пам’яті Івана Автономовича Босенка.

Структура посіву, врожай та його використання

Внутрішнє споживання зернового хліба:

Щорічні господарські витрати сім’ї на придбання реманенту, купівлі одягу і взуття, оплату податків – 200 рублів.

Дохід:

Як бачимо, при середньому врожаї прибуток не покривав витрат (мінус 40 руб.). Доводилось обмежуватися в харчах, одязі тощо.

На оренду чи купівлю землі грошей не було навіть у високоврожайні роки. Для рентабельного селянського господарства 12-ти десятин землі було замало.

Мій дід розділив свій пай (12 десятин) між двох синів та дочкою. Як вони будуть зводити кінці з кінцями? У столипінському аграрному законі 1910 року відповідь не простежувалася.

Дід за життя ще не знав, що на його вже роздрібнений козацький пай претендуватимуть 9 (дев’ятеро) онуків чоловічої статі. Землі в краї багато, але приватна власність священна. Про її походження з точки зору моралі й законності ніхто не згадує.

1914 року вибухнула Перша світова війна, селян відправили на фронти проливати кров та вмирати за віру, царя і отєчєство. Хіба не своєрідне вирішення аграрного питання?

Отак минала золота пора вільного селянства. Рожеві надії на майбутнє їм не світили.

¹ Ревізька душа – це платник податків. У Росії час від часу проводилися переписи з метою визначити кількість осіб, які мають платити податки (Прим. І. Євдокименка).
² За сучасним адміністративним поділом – район Омської області Росії на кордоні з Петропавлівською та Павлодарською областями Казахстану (Прим. ред.).
³ Гараба – місцевий діалектизм від гарба.

Розділ IV

Статті з газети «Колхозное слово»

Коло джерел народної освіти¹

Відразу після утворення Дунайського козацького війська (1828 р.) перед керівництвом постало питання про відкриття в станицях початкових училищ для дітей нижніх чинів. Намагання керівництва збігалося з прагненням до освіти самих козаків, які ще від зруйнування Дніпровської Січі вже не в першому поколінні блукали по світу і розгубили своїх письменних напутників. Мандрівні ж дяки, це українське вчительство сковородинського гарту XVIII ст., сюди, в турецькі бессарабські краї, забрідало рідко. Нечисленні освітні осередки при церквах дбали в основному про підготовку потрібних для богослужіння читців. Лише батьки не припиняли свою віковічну виховну діяльність: навчали дітей рідної мови, передавали їм трудові навички, моральні норми, звичаї, релігійні вірування. Книжкова ж премудрість для простих людей зоставалася за сімома замками.

Та обіцяну керівництвом школу довелося ще зачекати. На козацькі станиці, як та кара небесна, звалилися один за одним стихійні лиха. 1828 і 1829 років – нашестя саранчі, 1831 – епідемія холери, потім три роки поспіль – страшна посуха (1832, 1833 і 1834 рр.). А козаки в цей час постійно перебували в полках і далеких походах: 1831 року – проти польських повстанців у складі балтського загону, 1833 і 1834 – допомагали турецькому султанові проти заколоту Єгипетського паші (в розпорядженні генерала Кисельова у Бухаресті).

У станиці Акмангит тим часом панували голод і злидні, а сама станиця являла собою жалюгідне видовище.

1835 року щедро вродила земля, козаки повернулися із походів і стали служити на кордонах уздовж бессарабського узбережжя Чорного моря, недалеко від домівок. Життя поступово входило в свою колію. Повернулися до питання про школу.

На початку 1835 року генерал-губернатор дозволив відкрити в Акмангиті початкове училище і призначити вчителем губернського секретаря Дединенка. Через якесь непорозуміння той відмовився від посади. Пошуки нового вчителя затягнулися, і лише в жовтні до викладання були залучені зауряд-хорунжий Максим Іванович Недзельський із платнею 200 руб. на рік і священик Осип Чепель із платнею 100 руб.

На початку грудня, щойно діти звільнилися від польових робіт, розпочалося навчання 22 учнів. Запис учнів тривав, і невдовзі їх стало 35.

Із підручників в училищі були: російський буквар, російська граматика, арифметика, священна історія, а також коротка географія. 27 березня 1836 р. генералгубернатор граф Михайло Семенович Воронцов пожертвував Акмангитському училищу підручники: «Российская грамматика» – 6 екз., «Арифметика» – 6 екз., «Краткая священная история» – 12 екз., «Краткая география» – 6 екз. Від підполковника Звєрєва, начальника Дунайського козачого війська, надійшли: «Российские буквари» – 19 екз. та «Краткая метода ланкастеровской школы»² – 1 екз. Наявність таких підручників свідчила про те, що його програма відрізнялася від програми тодішніх церковнопарафіяльних шкіл, в яких окрасою було слов’янське читання, церковні співи та молитви.

Панівна верхівка Росії, налякана повстанням декабристів, запровадила 1828 року новий шкільний статут, який значно обмежив можливість загальної освіти. «Навчання народу грамоті завдасть йому більше шкоди, ніж користі», – так думав тодішній міністр народної освіти Шишков.

В Акмангитському училищі термін навчання був спочатку дворічним, потім став трирічним. Училище було на утриманні станичної громади.

15 липня 1837 року в Акмангитському училищі відбувся перший публічний випускний екзамен у присутності всіх батьків і наказного отамана генерал-майора Станіслава Василевського. Учні були «підтягнуті і чисті тілом». Кращим із них були вручені похвальні грамоти. 3 серпня того ж року були відправлені в Одесу генерал-губернатору графу М.С. Воронцову учнівські роботи з краснопису.

Згодом відкриті початкові училища в інших станицях війська: у Волонтирівці – 1838 року, в Старокозачому – 1839. Акмангитське училище спочатку розміщувалося в штабних приміщеннях, а з 1843 року перейшло в новоспоруджений будинок під одним дахом зі станичним правлінням. В училищі було три розряди: 3-й, 2-й, 1-й. Без значних програмних і організаційних змін заклад проіснував до скасування війська 1868 року і після цього ще кілька років (до 1873 р.). Кращі випускники училища на службі вибивалися в урядники, а деякі навіть – в зауряд-офіцери.

Під час Другої світової війни і фашистської окупації сільський юнак Анатолій К. Спиній 2 червня 1942 року записав до свого щоденника розмову з колишнім учнем Акмангитського училища Іваном Євдокимовичем Григоренком (він там навчався наприкінці 60-х рр. XIX ст.). Уривок оповіді дідуся не можу не навести:

«Учні (тільки хлопчики) навчалися три роки. Всі три розряди займалися в одній кімнаті. Лав не вистачало, сиділи на підвіконнях і всюди. Дітей суворо карали, найчастіше за порушення дисципліни: били прутом (лозиною) по долонях, ставили навколішки на дрібні камінці. Практикувалися і більш витончені способи покарання. Оскільки учні були стрижені «під скобку», то за першу провину вистригали збоку невелику латку, при повторенні вистригали півголови, на третій – стригли наголо. Таких, помічених, на вулиці піддавали загальному глуму, а вдома перепадало ще й від батьків. Діти часто тікали зі школи, їх туди нічого не вабило».

Додам від себе, що тілесні покарання були заборонені в Росії Кримінальним положенням 1845 року, а фактично вони практикувалися ще досить довго.

1873 року Акмангитське училище було перетворене на початкову однокласну школу міністерства народної освіти з трирічним строком навчання. Того ж року єпископ Кишинівський і Хотинський Павло (запеклий русифікатор, молдавськими церковними книгами опалював свою резиденцію) відвідав з інспекторським візитом Акмангитську школу, персонально опитував учнів. Особливі вимоги пред’являв закону божому та російській мові. Обіцяв відкрити церковнопарафіяльну школу для дівчаток.

Цього часу в містечках і великих селах відкривалися міністерські двокласні школи з п’ятирічним строком навчання, а ще більше – церковнопарафіяльні під егідою духівництва.

Усі ці школи були тупиковими, тобто не забезпечували наступності між ними і середньою школою (гімназією) і далі – університетом. Це було однією зі штучних перешкод на шляху до освіти для простих людей. Існували ще й перешкоди станові, матеріальні й т. ін.

Учителів для початкових шкіл підбирали не стільки за освітою, скільки за благонадійністю. Навчання проводилося виключно російською мовою, за винятком німецьких колоній, де діти навчалися рідною мовою. 1872 року на базі козацького військового училища в Миколаївці-Новоросійській (Байрамчі) була відкрита перша в Бессарабській губернії Учительська семінарія з трирічним строком навчання, яка готувала народних учителів. Згодом семінарія була переведена в Аккерман. До вступних екзаменів допускалися юнаки 16-18 років після закінчення двокласних шкіл за наявності свідоцтва про «благонравіє» від священика або поліції.

Учителів для німецьких шкіл готувало Сарато-Вернерівське училище.

Перепис населення 1897 року виявив у Росії грамотних серед чоловіків 29,3%, серед жінок – 13,1%, а в середньому – 21,1%. У той самий час грамотність у Бельгії становила 99,8%, в Германії – 98%, Швеції – 97,8%, Англії – 92%, Франції – 85% і т. ін. У згаданих країнах діяв закон про обов’язкову семирічну освіту, отже Росія відставала і в рівні освіти. Яка колосальна народна розумова енергія була загублена намарне!

На 1 січня 1906 року в селі Акмангит діяли такі навчальні заклади: одна міністерська однокласна школа (вчителів – 2, учнів – 160), дві однокласні церковнопарафіяльні школи, одна із них жіноча (вчителів – 3, учнів – 161). Число дітей шкільного віку – 432, навчанням не були охоплені 111 дітей. У зв’язку з переходом на обов’язкове початкове навчання в Акмангиті передбачалося будівництво додаткових шкільних площ на 208 дітей і збільшення числа вчителів.

1917-1918 навчального року в Акмангитських школах було впроваджене навчання рідною українською мовою! Але ця велика радість була нетривалою. Скориставшись складним внутрішнім становищем в Україні, румунська армія збройно окупувала наші землі, щоб згодом за допомогою Кишинівських самозваних верховодів і розв’язаним терором приєднати її до «Великої Румунії».

Почалася активна румунізація школи і всього населення, а українська мова була оголошена більшовицькою. Протести глушилися розстрілами. Майже всі вчителі Аккерманського повіту (незалежно від етнічного походження) відмовилися від присяги на вірність королю і були вигнані зі шкіл. Без права на пенсію, а їх було 132 особи... Серед них і Акмангитські вчителі: Дмитро Митрофанович Сердюк, Зінаїда Василівна Галузинська, Федір Васильович Яламов. На їхні місця прислали вчителів зі старого королівства, так званих «солдатів нації».

Навчання чужинською мовою зробило населення фактично суцільно безграмотним. Без відповідного оточення на вивчення мови витрачалося 2-3 роки, а засвоєння інших предметів програми гальмувалося. Після школи така грамота швидко забувалася, і діти лишалися неписьменними.

Тяжкий шлях до освіти пройшли люди нашого села і цілого краю. Право всіх громадян на безкоштовну освіту рідною мовою і вільний вибір професії забезпечила лише радянська система освіти. Якщо ми її не збережемо і не розвинемо – наслідки будуть сумними...

Скривджені, але не скорені³

Стихійний селянський бунт у селі Миколаївка 11 вересня 1924 року, який вибухнув після вбивства румунським жандармом селянина Ткаченка, сколихнув усе населення півдня Бессарабії і призвів до Татарбунарського повстання.

Мабуть, не всі селяни були поінформовані про події світової політики на той час, в тому числі про Віденський конгрес березня 1924 року, на якому румунський уряд відхилив запропонований радянською стороною плебісцит (референдум), але всі випробували на власній шкірі принади румунського колоніального режиму – терор, соціальне і національне безправ’я, корумпованість урядовців, нескінченні побори й податки...

1924 рік видався посушливим і неврожайним. Та це не перешкодило зграї збирачів податків (перчепторів) накинутися на селян із конфіскацією скудного врожаю в рахунок сплати податків. Поспішали, щоб люди не встигли спожити свій хліб собі на харч.

Гнів, обурення і розпач охопив широкі верстви сільського населення. Селяни безрозсудно хапалися за зброю, коси, вила, сокири, щоб відстояти своє майно і своє право на достойне існування під сонцем.

Румунський уряд кинув проти селян усю міць свого репресивного державного апарату – поліцію, жандармерію, армію. Перемогу уряду було визначено наперед.

Мої земляки – селяни села Акмангит – не зосталися осторонь подій. 16 вересня вони вигнали із села жандармів і представників влади, а нотаря Буланчу, який учинив збройний опір, вимушені були застрелити. В цей час із Татарбунар прибув загін повстанців на чолі з Кольцовим (Бежаном). У складі цього загону вони брали участь у сутичках із жандармами під Михайлівкою і Камчиком, в інших місцях. Після поразки повстання розійшлися хто куди. Більшість повернулися додому, не відчуваючи за собою великої провини перед владою.

Іншої думки додержувалися керівники каральних загонів. Вдершись до села, п’яне вояцтво почало палити хати бунтівників, провадити арешти й екзекуції. Тільки 19 вересня в Акмангиті було заарештовано 35 селян. Більшість із них розстріляли без суду того ж самого дня.

Запишемо на скрижалях історії їхні імена:⁴

В архіві зберігаються копії свідоцтв про смерть, підписані приходським священиком Сербовим і псаломщиком Кострицьким. У графі причина смерті зазначено: ...убитий пострілом під час боїв у повстанні у вересні 1924 року. Відносно причини смерті, відверто скажемо, духовні особи злукавили. В інших селах про причину смерті безвинних жертв писали: застрілений при спробі втечі з-під конвою. Це було улюблене формулювання жандармських катів.

Як було викрито на судовому процесі, не всі жертви були обліковані в актах громадянського стану, і тепер ми вже не знаємо їхніх імен.

Арешти, допити і знущання продовжувалися кілька місяців. Під час попереднього слідства повстанці демонстрували мужність і непохитність, презирство до окупаційного режиму.

Не визнали своєї провини на попередньому слідстві під тортурами і загрозою смерті жителі Акмангита: Юхим Білий, Іван Білий, Микита Білий, Кирило Козаченко, Омелян Кравченко, Тарас Криворученко, Федір Лисенюк, Фома Мунтян, Костянтин Руденко, Петро Сивокінь, Іван Стогній, Йосип Яценко, Федот Яценко.

Житель села Акмангит Дмитро Сивокінь, якого земляки якийсь час переховували від переслідування жандармів, зазнав на слідстві нелюдських катувань, але все-одно не виказав своїх спільників.

Каземати Кишинівського тюремного замку на початку 1925 року були переповнені запідозреними у повстанні селянами. Тут проводив допити і знущання судовий слідчий.

Ось витяг з протоколу від 24 лютого 1925 року допиту підсудного Юхима Білого, 46 років, коваля із села Акмангит.

1. Ти обвинувачуєшся у злочині проти безпеки румунської держави, був у зв’язку з агентами радянського уряду.

Відповідь: Не визнаю своєї провини.

2. Хто входив до складу ревкому села Акмангит?

Відповідь: Не знаю.

3. Хто брав участь у боях проти румунських військ?.

Відповідь: Не знаю.

4. Ти брав участь у нараді на квартирі Лігостаєва 16 вересня 1924 року разом з Григорієм Лісним та іншими?.

Відповідь: Ні.

5. Ти записався у ревком?.

Відповідь: Ні.

6. Що-небудь хочеш сказати?

Відповідь: Ні.

Подібні відповіді дали жителі Акмангита: Іван Гойман, Семен Іванов, Іван Лисецький, Микита Білий, Тарас Криворученко, Захарій Сивокінь та ін. Гаврило Лігостаєв додав, що всі визнання на попередньому слідстві були добуті через побиття, знущання і під загрозою смерті [52].

А це зразок стандартного обвинувачення підсудного: Георгій Драгомарецький, будучи румуном³ із села Акмангит... обвинувачується в злочині, передбаченому статтею 66 карного кодексу за те, що в день 16 вересня 1924 року, з приводу повстання в селі Акмангит підняв зброю проти румунської держави. Вищеназваний обвинувачений ще винен у злочині проти безпеки держави – стаття 67 карного кодексу за те, що протягом 1924 року, будучи членом революційної організації цього села, установив зв’язок з агентами уряду із Росії, вигадуючи різні підступи з метою провокування війни, повалення форми правління і окупації румунської території і таке інше.

Найсвітліші голови світової інтелігенції підняли свій голос протесту проти кривавої розправи над селянами Бессарабії. Серед них Альберт Енштейн, Бернард Шоу, Ентон Сінклер, Зденек Неєдли, Максим Горький, Ромен Роллан, Теодор Драйзер, Томас Манн та ін.

Протестували робітничі і селянські організації багатьох країн світу. Під тиском світової громадської думки уряд вимушений був податися назад і виплутуватися із халепи, в яку потрапив унаслідок неадекватних репресивних заходів. За наказом командувача III корпусу від 11 серпня 1925 року було звільнено велику групу підозрюваних, у тому числі жителів Акмангита Олександра Бея, Юхима Білого, Микиту Білого, Івана Гоймана, Володимира Горбенка, Семена Іванова, Тараса Криворученка, Герасима Левенцова, Гаврила Лігостаєва, Івана Лисецького, Олександра Мурзина, Олексія Ткаченка, Федора Судакова, Гаврила Слюсаренка. У наказі зазначалося, що внаслідок розслідування не було виявлено достатніх доказів їхньої провини.

24 серпня 1925 року військовий трибунал III армійського корпусу розпочав славнозвісний процес 500 над учасниками Татарбунарського повстання. Уряд готував грандіозний судовий спектакль.

Продажна преса з подачі уряду не переставала галасувати про вторгнення 1924 року на територію Бессарабії радянських військових загонів.

Відомий румунський юрист, генеральний секретар Ліги прав людини К.Г. Коста-Фору у своїй промові на процесі 25 листопада 1925 року в присутності Анрі Барбюса відхилив твердження уряду Бретіану про вторгнення: Йдеться про звичайний місцевий бунт. Якби було вторгнення, були б і полонені. Нема жодного. Я правильно кажу, пане прокуроре?.. Піднялися люди проти страждань і несправедливості... І я б повстав на їхньому місці. Мораль і право на стороні людини, яка повстає проти неправди і гніту.

Версія уряду була надуманою, якщо не сказати брутальною. Пізніше у своїй книзі «Кати» Анрі Барбюс назве К.Г. КостаФору великою людиною.

Фашистські молодчики вчинили 10 грудня 1925 року замах на життя 70-річного Коста-Фору. У тяжкому стані він був інтернований до госпіталю з діагнозом струс мозку від ударів кастетами по голові.

Інші прогресивні адвокати, такі як Євген Еліад Роминул, що захищав Акмангитську групу, Панаїт Попович, К. Парасківеску-Белчану та інші блискуче викрили необґрунтованість тверджень прокурорів і слідчих.

Вимога прокурора про застосування вищої кари до всіх підсудних не була прийнята до уваги складом трибуналу. Вироком від 2 грудня 1925 року засуджено до різних строків каторги або ув’язнення 85 учасників повстання, в тому числі мешканців Акмангита: Пилипа Гоженка – до 5 років каторги, Георгія Драгомарецького – до 2 років тюрми, Євдокима Колота – до 1 року тюрми, Дмитра Сивоконя – до 1 року тюрми, Федора Стогнія – до 1 року тюрми, Василя Яценка – до 2 років тюрми і кожного по 1 000 лей відшкодування державних витрат.

Серед виправданих мешканців Акмангита: Степан Гоженко, Кузьма Левенцов, Іларіон Лисецький, Григорій Лісний, Михайло Снігур, Гаврило Ткаченко.

Громадськість на цьому не заспокоїлася і, подолавши неймовірні перепони, домоглася того, щоб 1936 року притягнути до суду в Галацах групу жандармських офіцерів і молодших чинів за злочини проти бессарабських селян 1924 року. На процесі був присутній румунський письменник Александру Сахія. Свої враження від почутого він описав у памфлеті «Татарбунари», надрукованому в Румунії лише по війні.

Слід додати, що деякі з активістів опору були заарештовані ще до початку повстання. Серед них наш односелець Іван Микитович Галузинський (1901-1940 рр.). Пізніше, 12 лютого 1925 року, військовий трибунал виніс вирок за злочини проти румунської держави та шпіонаж групі з 45 чоловік, у тому числі з Акмангита:

1. Івану Галузинському – 10 років в’язниці та 5 000 лей штрафу;
2. Юхиму Лозі – 5 років та 1 000 лей штрафу;
3. Федору Яламову – 4 роки та 1 000 лей штрафу;
4. Мирону Доброжану – 4 роки та 1 000 лей штрафу;
5. Марії Жулай – 2 роки та 1 000 лей штрафу;
6. Пантелію Завальному – 2 роки та 1 000 лей штрафу;
7. Амбросію Скляревичу – 5 років заочно.

Іван Микитович Галузинський відбув свій строк покарання, а 1935 року був заарештований повторно. Восени 1940 року його вбили під виглядом нібито обвалу при землетрусі.

Скривджені і зневажені, але не скорені, селяни Бессарабії довели свою готовність до жертовності в ім’я перемоги добра над злом.

Вони випили гірку чашу

(про тернистий шлях бессарабської інтелігенції у 1918-1940 роках)⁷

Після анексії 1918 року Бессарабії та запровадження на її території режиму політичного терору, румунський уряд прийняв рішення про переселення сюди зі «старого королівства» загону з 80 тисяч переважно неодружених осіб – «солдатів нації», як вони самі любили себе називати. Це були службовці й адміністратори, жандарми і педагоги. Тут вони мали звити свої «родинні гнізда», пустити глибоке коріння і здійснювати широкий план румунізації населення новоздобутого краю.

Більшій частині місцевої інтелігенції – інженерам, агрономам, юристам, лікарям і вчителям – довелося емігрувати в Україну. Тим, що не мали такої можливості, влада запропонувала вивчити румунську мову, скласти присягу на вірність королю, прийняти румунське громадянство та довести свою благонадійність, після чого з невеликою ймовірністю влаштуватися на роботу під пильним наглядом поліції та своїх колег із королівства – метрополії.

Більшість відхилили такі вимоги уряду, вимушено поповнюючи лави люмпенів, бо позбавлялися платні та пенсії. Ось трохи статистики. Префектура поліції Аккерманськсго повіту 8 липня 1919 року доповідала міністрові – делегатові румунського уряду в Бессарабії: ...із числа вчителів повіту і міста Аккерман відмовилися від присяги 132 особи, із них руських (так румуни називали українців) – 64, болгар – 40, молдаван – 15, німців – 7, євреїв – 5, гагаузів – 1 (із публікацій Комунальної установи «Ізмаїльський архів»). Додам, що так вчинили і мешканці села Акмангит Зінаїда Василівна Галузинська, Дмитро Митрофанович Сердюк, Федір Васильович Яламов.

Постійний стан облоги в мирний час на території краю дозволив поліції та жандармерії втручатися в усі сфери громадського життя, в тому числі – в шкільні справи. Архівні документи цього періоду ще не привернули уваги дослідників, а живі свідки подій майже всі відійшли у вічність. Аби заповнити прогалину, потрібні зусилля багатьох краян.

Хочу торкнутися лише побіжно кількох епізодів зі шкільного життя (і не тільки) нашого Аккерманського повіту й села Акмангит за часів румунського господарювання 1918-1940 років.

Дорогий румунський хліб

(справа вчителя Івана Красовського із села Бритівка Аккерманського повіту) [50]

На кущовій нараді вчителів Аккерманських приміських початкових шкіл, що відбулася 30 січня 1921 року в селі Чаїри, вчителька Олена Багдасарова із села Мологи оповідала про стан своєї школи. Приміщення не відремонтоване, не опалюється, вчителі разом з учнями – малими дітьми – збирають у полі бур’ян для опалення класу і носять його в’язками на своїх плечах. Примар (староста) глузує з Багдасарової, не видає платню вже три місяці, четверо її дітей вдома голодують, чоловік помер. Під час занять шеф жандармського поста вдирається до класу, лякає дітей канчуком, робить цінні зауваження, приміром, щодо того, чому в класі немає портрета монарха, докоряє, що вчителька даремно їсть румунський хліб.

При словах румунський хліб присутній на нараді вчитель Іван Красовський кинув репліку: Який румунський хліб? Та ж вони принесли в Бессарабію тільки мамалиґу і квасолю. В залі залунали оплески.

11 липня 1921 року на Івана Красовського було заведено кримінальну справу за наклеп на румунську державу і передано на розгляд військового трибуналу III армійського корпусу (Кишинів).

Були допитані свідки – присутні на нараді вчителі. Ось короткі витяги з їхніх заяв.

Микола Бреєску, румун із Бирлада, підтвердив факт наклепу.

Михайло Денисович, учитель із Турлак, 33 років: ...головуючий Іван Влас припинив недоречну розмову і спрямував її на шкільні справи.

Олена Багдасарова, 32 років, вдова при чотирьох дітях, вчителька із села Мологи: ...примар і шеф жандармського поста переслідують мене і ображають.

Агрипина Куцовей – молдаванка, 30 років: ...про мамалиґу і квасолю не чула, якраз виходила за потребою.

Олена Хустева із Чаїр: ...жандарми не мають права втручатися у шкільні справи, про мамалиґу і квасолю не чула.

Георгій П. Олексієв із Турлак: ...пані Багдасарова мала пояснити жандармові, що ми не вживаємо мамалиґу і квасолю.

Наталія Барбарошіє, молдаванка, вчителька із села Папушой: ...не знаю, чи йшлося про мамалиґу, мене цікавили тільки шкільні справи.

Іван Влас, 36 років, молдаванин: ...скоро не матимеш ні мамалиґи, ні квасолі, бо працюємо без платні!.

Слідство тривало п’ять років!

19 квітня 1926 року вийшла, нарешті, постанова військового трибуналу про припинення судової справи: ...названого вчителя Івана Красовського звільнити з-під арешту, якщо він не обвинувачується в іншій справі.

Викриття «більшовицької організації» в Байрамчі

Префект поліції Аккерманського повіту доповідав 7 травня 1921 року міністрові внутрішніх справ Румунії, що в селі Байрамча (Миколаївка-Новоросійська) розкрита «більшовицька організація». Заарештовано 27 осіб, у тому числі п’ятьох дівчат. Серед заарештованих: директор гімназії Микола Іванов, священик Василь Зусков, гімназисти Олександр Хинкул, Пантелеймон Кочерга та інші.

Під час арешту гімназист Іван Мойсеєв попросив привести його на горище, нібито для того, щоб показати, де сховані листівки. Там він схопив косу і перерізав собі горлянку. Усі заарештовані — інтелігентні і сміливі люди, – констатує доповідач (із публікацій Комунальної установи «Ізмаїльський архів»).

Не знаю, чим закінчився процес над цією групою, знаю лише, що невдовзі гімназію було закрито.

* * *

Архівні документи свідчать про чисельні політичні процеси, що відбувалися в Бессарабії протягом 1918-1940 років. Значна частина обвинувачуваних на процесах складалася із прогресивної інтелігенції – вчителів, священиків, студентів, гімназистів. Вони були надійними союзниками селян і робітників у боротьбі проти соціального і національного гніту.

Та продовжимо розгляд конкретних досьє.

Пошив у дурні

(справа вчителя Володимира Семчинського із села Акмангит) [51]

На урочистих зборах з нагоди святкування роковин возз’єднання Молдови та Валахії, влаштованих у приміщенні народного дому колективом Акмангитської сільської школи 24 січня 1938 року, за дорученням дирекції школи з доповіддю виступив учитель, уродженець цього села Володимир Семчинський.

Після закінчення доповіді вчитель Костянтин Бузулой зі старого королівства на правах старшого брата зробив йому в гострій формі низку гучних зауважень: мовляв, у доповіді не було розкрито найважливіші моменти румунської історії, але були розвинуті нездорові теорії і зроблені фальшиві висновки, не було проголошено здравицю на честь короля.

Василь Бузулой, на той час директор школи, строчить доноси: шефу жандармського поста (цей конфіскував текст доповіді – речовий доказ!), у шкільний інспекторат, шефу жандармської секції в Татарбунарах, в Аккерманський повітовий жандармський легіон, до військового прокурорського нагляду III армійського корпусу (Кишинів).

У доносах учитель В. Семчинський характеризувався як несвідомий елемент, який (о Боже!) прагне принизити сяйво корони. Розпочалося, як водиться, слідство.

Головні скаржники, соціал-демократ Костянтин Бузулой і його племінник заклятий реакціонер Василь Бузулой, – обидва румуни і обидва акмангитські зяті, у своїх довгих письмових заявах показали, що в промові В. Семчинського фігурують такі крамольні слова, як ...в об’єднанні румунів велику роль відіграв народ, не згадується ні єдиним словом про заснування королівської династії та про її славетних представників і видатну їхню роль в історії румунів, що тон, яким було виголошено промову, не відповідав величі моменту і не міг викликати у молоді почуття національної гордості за свою батьківщину і таке інше.

Не забули наголосити, що дія відбувалася в селі, де мешкали національні меншини, а це накладало на доповідача особливу відповідальність.

Свідки, присутні вчителі Георге Думітру, Костіна Єфросинія, Панаїт (Байрак) Марія, Балан Лідія написали ухильні заяви, в яких відмічали як позитивні, так і негативні моменти доповіді. Учителька Єфросинія Лободюк заявила, що вся промова точно відповідала історичним подіям.

Нарешті обвинувачений В. Семчинський зізнався, що текст доповіді він скопіював слово в слово із надрукованого в періодиці виступу з такої ж нагоди роком раніше одного високопосадовця з Бухареста й запропонував слідчому порівняти тексти.

Військовий прокурор розгубився від несподіваного повороту справи. Шкода йому було своїх хлопців, донощиків, які так необачно пошилися в дурні. Так їм усім хотілося запроторити в тюрму цього зухвалого рутена⁸, який посмів перехитрити щирих патріотів. Але підстав для ув’язнення не було.

21 серпня 1938 року прокурор напише: ...маючи на увазі, що вищеназваний зробив це упущення ненавмисне, тільки від хвилювання, що ним володіло.., справа може бути закрита через відсутність будь-якого злочину.

Настала черга В. Семчинського порушити в суді справу проти Василя Бузулоя за наклепницький донос.

Володимир Іванович Семчинський, 1904 року народження, і його дружина Марія Тимофіївка (у дівоцтві Майборода) зазнавали у ті часи всіляких утисків і гонінь із боку жандармів і шкільного керівництва за свою незалежну і принципову позицію з питань громадянського обов’язку сільського вчителя, за співчуття й підтримку скривджених селян.

Як запідозрюваного в антидержавній діяльності Володимира Івановича піддавали попередньому ув’язненню під час виборів у румунський парламент, щоб (не дай Бог!) не накоїв якогось лиха, адже недаремно він регулярно слухає концерти українського радіо з Києва.

Все це не перешкодило вже за радянських часів у перші дні війни 25 червня 1941 року органам НКВС заарештувати В. Семчинського і відправити його до білих ведмедів, звідки він повернувся аж 1944 року.

Помер В. Семчинський 5 січня 1972 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Односельці старшого покоління добрим словом згадують подружжя Семчинських за їхню доброзичливість і людяність. А ще вдячні їм за те, що вони народили на світ і виховали першого з Білолісся університетського професора Станіслава Володимировича Семчинського, внука безземельного селянина і шевця Івана Антоновича Семчинського із козацького роду.

* * *

Безглузда і дика боротьба з антирумунською діяльністю велася на території Бессарабії в багатьох напрямках, охоплювала православну церкву і просвітні установи.

Справа священнослужителів [55]

21 травня 1938 року Аккерманський повітовий жандармський легіон направив у військовий трибунал III армійського корпусу справу на священика Бабина Георгія, 67 років, і псаломщика Калтаренка Ананія із села Будаки, які обвинувачувалися в порушенні наказу командувача III корпусу про заборону відправляти церковну службу російською мовою.

«Просвіта» – під пильним оком поліції [54]

Під пильним оком поліції безпеки (сигуранци) опинився і український народний дім «Просвіта» в Аккермані, що по вул. Міхая Вітязула, 41.

Із моменту свого заснування 16 березня 1936 року цей культурний заклад та його громадський керівник інженер Василь Гетманченко муляли очі представникам влади.

Неодноразово на Гетманченка заводилися кримінальні справи, і він був змушений доводити напівписьменним агентам і високим судам, що періодика українською мовою із «Просвіти», як то: «Діло», «Життя і знання», «Світ дитини», «Неділя», «Рідна мова» та інші – дозволені румунським директоратом преси і міністерством іноземних справ.

У липні 1937 року невсипуща сигуранца вилучила і конфіскувала на пошті посилку, адресовану Аккерманській «Просвіті» із Харбіна (Маньчжурія). В ній були такі антидержавні матеріали: фотографії українських підпільників Миколи Лебедя, Миколи Клінішина, Ярослава Карпенця і Дарії Гнатковської, засуджених у Польщі за участь у вбивстві міністра внутрішніх справ Б. Перацького; брошура «Далекий схід», видана 1936 року в українській колонії Харбіна; десять поштових листівок (карток), на яких зображена карта України в межах, зафіксованих українськими науковими колами, і яка включала Бессарабію, Буковину і частину Марамореша, інші друковані матеріали.

Це викликало ще більшу підозру до Василя Гетманченка і активіста «Просвіти» Іллі Гаврилюка із Шабо. Виявилося, що цей Гаврилюк, як активіст цараністської партії різко виступав за впровадження української мови в школах Аккерманського повіту, де українське населення складало 80 відсотків.

13 серпня 1938 року у «Просвіті» вчинено черговий обшук і знову – заведення чергової кримінальної справи.

Між іншим, інженер Василь Гетманченко, який мешкав у Аккермані по вул. Беліковича, 47, захоплювався малюванням і часто на етюдах зустрічався з таким самим аматором малювання, учнем учительської семінарії із села Акмангит Іваном Підопригорою. Інженер суттєво допоміг учневі осягнути багато тонкощів цього мистецтва. Відвідини «Просвіти» учнями вчительської семінарії були суворо заборонені під загрозою виключення, і етюди на території старовинної фортеці Аккермана були єдиним способом спілкування двох прихильників українства.

* * *

Наведені епізоди – лише одна крапля із гіркої чаші, яку наша інтелігенція випила сповна під час чужинського свавілля. Та хіба завершився на цьому її тернистий шлях? Перед страдницьким і жертовним її подвигом низько схиляю голову...

Безвинна кров волає до неба⁹

Лишилося 2,5 роки до кінця XX століття. Чи напилося воно крові? Скільки її випито? Усі спроби підрахунків жертв і оцінки кривавих подій століття – війн світових, визвольних, загарбницьких, громадянських, терорів білих чи червоних, репресій, наведення нового порядку тощо – виявилися неточними й упередженими. Автори здебільшого займалися підтасовкою фактів на догоду правлячим колам, золотому ідолу або своїм ідеологізованим групкам. Жертви оцінювалися приблизно, до плюс-мінус кілька мільйонів душ. Залежно від злоби дня, виставлялися напоказ одні факти і тенденційно замовчувалися інші...

Громадськість майже завжди вводилася в оману. А поки вона не знає достеменно всієї правди, немає гарантії того, що в XXI столітті перестане проливатися людська кров.

* * *

В очікуванні майбутніх сумлінних дослідників, спроможних подолати проблему на відстані, у масштабі країни чи світу, зупинимося на маленькій частині всесвіту – рідному селі.

Відкинемо всі пересуди. Що ми знаємо про румунський білий терор та жертви війн, про своїх невинно убієнних у XX столітті? Кажемо, що їх кількасот. А які їм імення і де їхні могили, щоб покласти хоча би пізні вінки? Цю проблему мала б вирішити школа під керівництвом викладача історії.

Зупинимося на трагічних подіях 1924 і 1941 років, коли наших селян розстрілювали без суду і слідства, щоб таким чином виховати покору владі.

Не торкаючись історії Татарбунарського повстання (попри численні публікації – до кінця недослідженої), згадаємо лише один епізод – арешт 35 селян в Акмангиті за підозрою в участі у повстанні.

Їх вивели на татарбунарський пагорб, двадцять трьох розстріляли, а тим, кого лишили в живих, запропонували підписати заздалегідь підготовлені протоколи допиту.

Серед розстріляних був Афанасій Григорович Липовий. У день трагедії його дев’ятнадцятирічна дружина Ірина Олексіївна народила на світ первістка – хлопчика Михайла (зараз він мешкає в селі Комишівка). Так батько й не побачив свого сина, а син не бачив свого батька.

Другий розстріляний, Петро Афанасійович Мельниченко, лишив удома вагітну сімнадцятирічну дружину Марію Родіонівну, яка згодом народила хлопчика Петра (козацькому роду нема переводу). Разом із чоловіком був розстріляний і її 19-річннй брат Роман Родіонович Пантазій. Забігаючи наперед, скажу, що і другий чоловік Марії Родіонівни Михайло Спиридонович Лисецький був розстріляний без суду і слідства 1941 року тими ж румунськими господарями краю. Отака жіноча доля в освіченому XX сторіччі!

Про кожного з розстріляних можна багато розказувати, так само, як про горе та сльози материнські, сирітські, вдовині. Не ріки – море пролилося.

А чи ходять 17 вересня учні школи на місце трагедії?

Один рік радянської влади розбудив у душах селян надію на краще життя, але вибухнула війна.

Першою жертвою війни серед мешканців села був Костянтин Олексійович Негін, 1895 року народження. Він загинув 23 червня 1941 року по дорозі в Сарату при нальоті ворожої авіації. Це була колоритна особистість. Агроном, прапорщик під час Першої світової, режисер самодіяльного українсько-російського театру в 20-30 роках.

Наприкінці липня прийшли румунські хрестоносці і знову вчинили криваву бійню жителям села. Спочатку розправилися з чотирма єврейськими родинами. Це була сім’я Йосифа Шмульовича з дружиною Сарою та двома синами – Володимиром і Фімою – учнями початкової школи. Друга сім’я – Йосифа Берга з дружиною. Це були старі й немічні люди. Третя сім’я – Самуїла Кранта з дружиною та сином. Четверта – Шика і Маня (на жаль, прізвища не пригадую). Вони прибули до села приблизно 1937-1938 року, здається, із Каушан. Усіх роздягли й розстріляли в кар’єрі на півдні села. Добивали штиками. Спотворені трупи залишили на поталу собакам.

Жадоба крові зростала. Згадали про учасників Татарбунарського повстання, що вже відбули покарання в румунських тюрмах і повернулися додому. Всіх зібрали і розстріляли. Серед них Івана Скляревича, Кузьму Левенцова, Володимира Горбенка, Никифора Мологу.

Схопили і розстріляли Гаврила Яковича Горбенка і його дружину Тетяну Іллівну. Їхня провина лише в тому, що вони були батьками Гурія, активного політичного борця проти окупаційної румунської влади.

Після розстрілу в лісосмузі на околиці села групи селян одна із жертв – Сава Васильович Мельниченко – з простріляними грудьми вночі опритомнів і прийшов додому. На ранок з’явилися жандарми. Син Іван, 15-ти років, запряг коней і відвіз батька під конвоєм на жандармський пост, звідки той уже не повернувся...

Досі історія не знала, щоб одну людину розстрілювали двічі.

Нині син Мельниченка – Іван Савович – інвалід І групи, учасник війни, сліпий, без ноги...

Убивства тривали впродовж усієї окупації. Так 1942 чи 1943 року нізащо розстріляли старого коваля Сильвестра Павловського і його сина Ілька, а 1944-го застрелили в полі Юхима Григоровича Бея, і з ним двох військовополонених.

Усі жертви були людьми порядними й безвинними. А ті, що стріляли в неозброєних, не мають права називатися людьми. Серед них румунські жандарми та жандармські лакузи. Не називатимемо їхніх імен. Убивці порушили п’яту біблійну заповідь: Не убий. Вони не покаялися, вони не були покарані. Бог їм суддя. А людське всепрощення не знає меж.

Дзвін пам'яті нехай не згасне¹⁰

Цього року роковини Перемоги збіглися з Проводами – днем пам’яті всіх померлих. Пом’янемо своїх батьків, що породили нас на світ і вивели в люди, передавши в руки естафету поколінь. Пом’янемо братів і сестер своїх, що вже покинули білий світ. Пом’янемо всіх невинно закатованих людожерами нашого століття, пом’янемо тих, хто поліг на полі бою і зостався навіки молодим у нашій пам’яті, хто повернувся з війни і завчасно вмер від ран, хто загинув в аваріях, виконуючи свій людський обов’язок, хто вмер під голоду і відсутності медичної допомоги через соціальну несправедливість, і тих, хто вмер у ліжку на схилі літ, так і не дочекавшись земного щастя! Зрештою і тих, хто наклав на себе руки, зневірившись у людській справедливості.

Дзвін пам’яті нехай не згасне, доки світить сонце в небі, доки живуть люди на землі.

* * *

Тема війни невичерпна, і доки зостаються невідомі людям долі й трагедії або пов’язані з ними події, нам, живим, немає на світі спокою, та й після смерті, мабуть, не буде. Цей неспокій і спонукав мене написати коротко про війну з точки зору жителя села Білолісся, яке, мабуть, не гірше і не краще за тисячі інших сіл в Україні, де війна лишила свій кривавий слід.

22 червня 1941 року війна для нас нагрянула несподівано, хоч ми, юнаки шкільного віку 14-15 років, готувалися до оборони і поздавали норми на всілякі можливі значки – ГТО, ПВХО, ГСО.¹¹ Вважали це звичайною юнацькою забавою, яких у нас було багато. В суботу танцювали в клубі до упаду (хто вмів), а на неділю був призначений спектакль Предложение по Чехову (між іншим, я там – у головній ролі Ломова).

Та через ніч усе пішло шкереберть – війна! А в понеділок по дорозі в Сарату від осколка авіабомби загинув режисер нашого драмгуртка Костянтин Олексійович Негін. Він став першою жертвою війни з нашого села.

Безтурботні романтичні канікули (а скільки всяких вигадок роїлося в наших гарячих головах!) раптом якось потьмяніли, всі плани довелося відкласти. А натомість вимушені були ходити на нічну варту і охороняти від диверсантів місточки на головній магістралі, копати протитанкові рови тощо.

Десь через тиждень після початку війни наряд білоліських підвід перевозив загін прикордонників. Між селом і Татарбунарами обоз піддався нападу ворожої авіації. Червоноармійці побігли в лісопосадку, забувши на підводах свої напівавтоматичні гвинтівки (були такі). Один із візників – дядько Ілько – піддався бойовому азарту і, накрутивши віжки на ручицю й залігши в шарабані на спину, розрядив усі гвинтівки по ворожих літаках.

Це був перший захисник Вітчизни із нашого села! Його ім’я – Ілля Лук’янович Губенко, 1891 року народження, кавалер Георгіївського хреста і медалі За храбрость (реліквії зберігаються в його сина Данила Ілліча).

З ентузіазмом ми сприйняли звістку про форсування Дунаю і зайняття Старої Кілії Червоною Армією. Гадали, що вже скоро дійде черга і до Берліна, бо радянські літаки скинули там перші бомби.

Про оголошену по радіо на початку війни загальну мобілізацію в селі ніхто чомусь не згадував. В армії опинилися тільки ті, кого призвали в травні на перепідготовку.

Невдовзі на дорогах з’явилося безліч возів, які під нападами ворожої авіації прямували на схід. Почалася евакуація. В цей час загинув наш перший шкільний товариш – Іван Семенович Липовий. Неймовірно, але відступ Червоної Армії став фактом.

Ми тоді ще не знали, що румунський маршал Іон Антонеску 17 липня, прибувши у щойно захоплене місто Бєлць, наказав: Населення Бессарабії піддавати перевірці. Підозрілих і тих, хто висловлюється проти нас, – розстрілювати... Ми тоді ще не знали, що священик-фашист Ніколає Ципурдей закликатиме світську владу не шкодувати патронів для бессарабських меншин, і що його бузувірські заклики не будуть засуджені верхівкою румунської православної церкви.¹² Ми тоді ще багато дечого не знали.

Через 2-3 дні після відходу червоних (ми ще повернемося) румунське воїнство підтягнуло до границі свої гармати і влаштувало добрячу артпідготовку, щоправда, не по селу, а з перельотом. Наступного дня розсипним строєм із гвинтівками наперевіс героїчно зайняли село. Задиркувато питали роззяв, скільки ще зосталося до Москви. Це було наприкінці липня 1941 року.

Наступного дня жандарми разом із солдатами приступили до виконання наказу свого маршала. Жадоба крові і можливість вислужитися затьмарили їм розум. Першими схопили чотири єврейські сім’ї і розстріляли в кар’єрі за селом. Трупи не закопували. Це був румунський стиль. Серед жертв – старі люди, жінки і малі діти.

Далі жорстокість зростала. Жандармський плутонієр (фельдфебель) Бумба підняв свої старі чорні списки, де значилися всі, хто ще в 20-ті й 30-ті роки сприймав румунську владу без ентузіазму. Серед них учасники Татарбунарського повстання, які після однорічних тортур у Кишинівському тюремному замку були звільнені за відсутності доказів. Дехто був засуджений, відбув покарання в румунських в’язницях і повернувся додому. Всіх було схоплено і розстріляно. Також і ті, хто колись на сільському сході висловлювався несхвально про румунську владу, хто відмовився надати жандармові свої коні та підводу, хто першим записався в колгосп. Притягати цих людей до суду не було жодних підстав: вони відзначалися порядністю й хазяйновитістю. Легше було їх розстріляти: маршал дозволяв...

Розстріли без суду і слідства тривали впродовж усієї тимчасової окупації.¹³

Ось список односельців, які у 1941-1944 роках без суду прийняли мученицьку смерть від рук румунських недолюдків:¹⁴

Воєнний стан, впроваджений на території Бессарабії впродовж 1941-1944 років, розв’язав руки окупантам для наведення нового порядку. В село був призначений примар (староста) із румунів старого королівства. Його заступник із наших, сільських, мав право лише писати доноси на односельців. Вчителі шкіл, які не пройшли чистку через спеціальну комісію, були звільнені з роботи. Серед них опинилася чудовий педагог Єфросинія Парфентіївна Лободюк. Тільки через те, що за радянських часів по своїй добрій волі керувала шкільним хором.

Пришельці на кожному кроці підкреслювали: Там, де ступила нога румунського солдата, розмовляти лише румунською. Селян замучили підводними нарядами та різними поборами. Був упроваджений в обіг такий собі документик – свідоцтво про етнічне походження. Румуни за походженням користувалися переважним правом при влаштуванні на роботу, навчання, при одержанні ліцензій на відкриття майстерень, магазинів, фірм і таке інше, а в державних установах працювали одні чистопородні румуни.

Чиновники установ громадянського стану організували справжню торгівлю свідоцтвами про походження. За певного хабара чиновник виставляв своїх свідків, які під присягою доводили, що твої предки були щирими румунами, а злі чужинці їх денаціоналізували. Тисячі бессарабців офіційно поміняли або підправили свої прізвища, і це називалося поновленням первісного імені.

Така практика набула широкого розповсюдження 1942 року, коли секретним розпорядженням із Бухареста місцеві примарі (управи) розпочали складати списки громадян нерумунського походження для примусового переселення за Буг. На звільнені таким чином землі в Бессарабії готувалися списки колоністів із Румунії. Бессарабія мала перетворитися, за намірами переможців, на провінцію суцільно мононаціональну.

Була спроба здійснити переселення. Приміром, однієї темної ночі жандарми схопили Івана Васильовича Яценка (до 1940 року він був примарем села) і разом із сім’єю відвезли на станцію для відправки далі поїздом. Його кум румун К. Бузулой тільки через Бухарест домігся звільнення бранців.

Аж після поразки фашистських військ під Сталінградом і на Курській дузі румуни припинили це безглузде переселення.

Усі роки окупації громадянам Бессарабії не було дозволено пересікати Дністер на лівий берег. Мешканець Білолісся Іван Григорович Підопригора хотів продовжити своє навчання на українському відділенні Одеського університету, та його туди не пускали. Тоді він поїхав у Бухарест і дістав дозвіл, але, повернувшись додому, застав там повістку на призов у румунську армію (такий собі викрут!).

Під час війни повітові прокурори представляли щотижневі звіти Бессарабському губернському прокуророві про морально-політичне і кримінальне становище на місцях за спеціальним питальником, де був розділ про активність українських підпільних організацій у краї. З цього приводу аккерманський і кілійський прокурори відповідали стандартно: мовляв, таких організацій немає – через відсутність української інтелігенції, яку цілком румунізовано ще з довоєнних часів.

Багато білоліських мешканців потрапили до румунських в’язниць за непокірну вдачу і політичні переконання. Серед них молодий хлопець Іван Семенович Лоза, який 1944 року повернувся звідти з відкритою формою туберкульозу та невдовзі помер. Другий хлопець, Федір Пилипович Ткаченко (син відомого в селі музиканта) втік із в’язниці й став югославським партизаном.

Свавілля у вчинках представників поліції і жандармерії не обмежувалося жодними законами чи моральними нормами. Найменша спроба протесту суворо каралася. Ось один характерний епізод.

Адвокат із Кілії Віра Олександрівна Ісаченко намагалася порушити кримінальну справу проти комісарів місцевої поліції за привласнення коштовностей розстріляних євреїв і за влаштування власних гаремів із приречених на смерть єврейських дівчат і молодих жінок. Справу швидко закрили, а сама Віра Олександрівна потрапила до концентраційного табору Вапнярка, звідки ледве вирвалася живою 1944 року. Подвиг цієї мужньої жінки не був належно оцінений радянською стороною, і її було заслано.

У 1941-1942 роках румуни призвали в свою армію хлопців 1919 року народження, але нашим сельчанам як інородцям зброю не довіряли і використовували в тилу як вантажників на військових об’єктах, у портах і на станціях. У 1943-1944 роках додатково призвали хлопців 1923 року народження на подібних умовах. Радянське керівництво помилково вважало їх солдатами ворожої армії і при потраплянні в полон трактувало як зрадників. Так безвинно загинув у Воркуті Василь Лук’янович Лисецький – дуже порядна людина.

Із наближенням фронту в березні 1944 року румуни здійснили евакуацію молоді чоловічої статі 1920-1926 років народження. Колона молоді Татарбунарського району на марші до Пруту майже вся розбіглася і ночами нишком повернулася додому. Довелося ховатися в степу в спеціально викопаних індивідуальних норах із вузькою горловиною, замаскованою бур’яном.

Цього часу були спроби відправити в Румунію крупний рогатий скот та вівці. Десь у липні примусово закупили у наших селян 200 корів для потреб армії. Чек на одержання в Галацькому банку грошей вручили примареві румуну. Чи взяв він ті гроші, чи встиг собі привласнити, нам невідомо. Люди зосталися без корів і без грошей.

На четвертий рік війни румуни, відчуваючи наближення відплати, поводилися як шкідливі коти. Звертали свої погляди до англо-американців, від яких сподівалися порятунку. Тих вони не дочекалися, а Сталін їм, ой, як багато простив!

Перекати гарматного грому десь на Дністрі 20 серпня 1944 року сповістили про наступ Червоної Армії. В небі безроздільно панувала червонозоряна авіація.

23 серпня вулиці села були заповнені безладно відступаючим румунським воїнством, що рятувалося втечею. Якраз цього дня їм перегородила дорогу радянська мотопіхота на татарбунарському мосту, і вони заметушилися, як очманілі. Цього разу шукали дорогу не на Москву, а на Бухарест (іронія долі!).

Несподівано на вулиці, що тепер називається Першотравневою, з’явилися два вершники в маскхалатах і в радянських морських кашкетах. Скакали вони від центра в сторону північної околиці, прокладаючи собі дорогу короткими автоматними чергами і гранатами. Румуни розбігалися по дворах і городах, дехто піднімав догори руки.

Через багато літ я дізнався, що це були офіцери 83-ої бригади морської піхоти майор К.Т. Хетагуров і старший лейтенант М.В. Терещенко. Останньому не вдалося вибратися із села, він загинув на околиці. Поспіхом писарі перекрутили незрозумілу їм назву села Акмангит (по-народному Мангит) і написали, що офіцер загинув у районі населеного пункту Магніт. Указом Президії Верховної Ради від 24 березня 1945 року за мужність і героїзм, виявленні при форсуванні Дністровського лиману, в боях при звільненні сіл Байрамча і Каїр, за особисту відвагу старший лейтенант Н.В. Терещенко удостоєний звання Героя Радянського Союзу (посмертно) [59].

У ніч на 24 серпня німецька дивізія спробувала прорвати кільце оточення на татарбунарському мосту. На ранок румунські полки вишикувалися в колони на толоці під горою і під білим прапором попрямували назустріч радянським військам. Німці почастували їх у спину мінометним вогнем, та за кілька годин і самим довелося підняти руки.

24 серпня, рановранці в село ввійшла радянська піхота. До вечора над селом тихо лунали українські пісні та Катюша, яка обіцяла солдатові зберегти любов.

Через три дні глашатай із дзвоником оповістив село про мобілізацію чоловіків 1900-1926 років народження. Всім без повісток з’явитися 28 серпня в Татарбунари. Там комісія перевірила наявність у кожного двох рук, двох ніг, двох очей і однієї голови і визнала всіх придатними до служби. Таких із Білолісся набрали 450-500 осіб. До кінця дня лейтенант Макуха оголосив нам, що ми всі солдати, здається, 200-го армійського запасного полку.

Першого вересня наша необмундирована рота автоматників разом з усім полком покинула Татарбунари і попрямувала на захід навздогін німцям. Стояла нестерпна спека, взуття на ногах абияке, дехто взагалі босий, баклаг для води у нас не було. Як побачили десь якусь калюжу, ламали стрій і бігли, як божевільні, щоб доторкнутися сухими губами до чогось мокрого.

Привали були короткими: чотири-п’ять годин вночі і два денних по одній годині. Тих, хто валився з ніг і не міг більше рухатися, садовили на селянські підводи, відвозили вперед на 10-15 км. Там вони відходили, і по прибутті колони знову ставали в стрій.

Через три ночі прибули в румунське місто Браїла, де лежма лежали на землі цілу добу, вже не воліючи ні їсти, ні пити.

Напередодні в дорозі під Галацами поховали нашого односельця Мологу Михайла Григоровича, чудову людину. Він на ходу впав, заллявся кров’ю і помер. Хлопець був хворий, а комісія, що визнала його придатним до служби, була або сліпою, або п’яною.

Із Браїли нас перевезли поїздом до міста Слобозія Яломіцького повіту. Там був табір для радянських полонених, і наш полк поповнився ще кількома тисячами тепер вже колишніх бранців. Про цей табір слід сказати два слова. Після того, як 23 серпня румунська армія повернула зброю проти німців, військовополонені разом із румунами перегородили дорогу німецькому війську на Бухарест і героїчно тримали оборону до 31 серпня, до прибуття радянської танкової колони. Серед військовополонених були вбиті і поранені.

Тут, у Слобозії, нас обмундирували в угорські шинелі й пілотки кольору хакі та озброїли російськими гвинтівками-трьохлінійками, які завалялися в румунських арсеналах ще з Першої світової. Тут ми склали присягу, навчилися ходити в строю і виконувати команду на руку!, на плече!. Було тяжко і голодно, але ми не ремствували, настрій був патріотичний, рвалися в бій!

Був ще один переїзд поїздом у південно-західну частину Румунії, звідти вже окремими маршовими ротами прямували на передову.

Воювали наші хлопці завзято. Войовничий запал зберегли, мабуть, у генах від предків козаків. Та й фашисти залили їм сала за шкіру і зробили безпощадними. Про це свідчать численні бойові нагороди, одержані за короткий термін.

Орденом Слави різних ступенів нагороджені: Опанас Михайлович Албул, Олексій Михайлович Вакаренко, Федір Семенович Гросул, Юхим Григорович Лаврека, Олексій Лук’янович Левенцов, Георгій Якович Череватий.

Орденом Вітчизняної війни II ступеня – Андрон Дмитрович Булат.

Орденом Червоної Зірки нагороджені: Михайло Олексійович Байрак, Андрій Никифорович Стогній.

Медаллю «За отвагу» нагороджені: Михайло Олексійович Байрак, Яким Васильович Білий, Василь Іванович Босенко, Андрон Дмитрович Булат, Федір Семенович Гросул, Федір Кирилович Колот, Юхим Григорович Лаврека, Гурій Іванович Руденко, Валентин Дмитрович Стогній, Георгій Якович Череватий.

Ці дані далеко неповні.

Георгій Якович Череватий, 1924 року народження, із репресованої 1941 року білоліської сім’ї Якова Авксентійовича Череватого з сибірського заслання добровільно пішов на фронт і закінчив війну орденоносним старшиною.

Війна – не тільки героїзм, подвиги й перемоги, війна – це насамперед жертви. Із 500 мобілізованих білоліських мешканців додому з війни повернулися менше половини, і майже всі поранені та скалічені. Решта полягли на полях Угорщини (переважно), в Будапешті, на Балатоні. І це все за якихось 7-8 останніх місяців війни.¹⁶

Хоч і кажуть люди, своєї долі на минеш, та пізній розум ладен посперечатися з приказкою. Більшість із нас потрапили на фронт без елементарної військової підготовки й озброєними абияк. У нашому взводі, який складався в основному із південно-бессарабських українців і частково із колишніх військовополонених, не було касок, саперних лопаток, протитанкових гранат і пляшок з горючою сумішшю. Ворожі танки чавили гусеницями нас, неокопаних, тільки кістки тріщали. В жовтні і листопаді ми ще не мали фуфайок, не мали плащпалаток, хоча вже сікли холодні дощі. Часто піднімалися в атаку без артпідготовки, без кулеметної підтримки. І ми не були штрафниками...

Пізніше я дізнався, що трупами таких, як ми, необмундированих батальйонів укрита вся Україна від Харкова до Карпат.

Виявилося, що перебування на окупованій ворогом території – тяжкий гріх, який необхідно спокутувати. І власною кров’ю нам не вдалося змити з лоба тавро перебування. Ще довгі роки ця графа в анкетах нагадувала нам (за наслідками) румунське свідоцтво про походження. Ще гіршою була доля колишніх військовополонених, які, сплативши данину крові після полону, не були застраховані після війни від засуджень, переслідувань, заслань. Між іншим, один із них – узбек Шаріпов, з ризиком для власного життя виніс мене із поля бою. Він був віртуозно спритним і щедрим на добрі вчинки. Мені невідома його подальша доля.

Рідко в якому селі у всій Україні доводилося бачити такий довгий меморіальний список. Серед загиблих багато молодих хлопчаків 1925-1926 років народження, які, мабуть, ще не встигли доторкнутися дівочих уст. Загинув на фронті товариш по школі 18-річний Білий Гаврило Іванович. Природа наділила його хистом художника і делікатністю незвичайною. За румунської влади через бідність він не зміг продовжити навчання і з 12-ти років пішов у найми. Недарма кажуть, що Бог забирає кращих.

Не можу не згадати щирого патріота і хлопця складної воєнної долі Якова Яковича Гросула. Він пропав безвісти 20-річним за три місяці до кінця війни.

Хіба в замітці можна назвати всі жертви? А вони всі достойні доброї пам’яті. Скільки талантів, скільки гарячих сердець, скільки роботящих рук поглинув ненажерливий молох війни! Скільки нездійснених добрих справ! Скільки ненароджених розумних істот не продовжили рід людський!

Як тут не згадати особливо трагічні випадки воєнних втрат по Білоліссю.

Загинули три брати Вакаренки: Яків Михайлович, 1905 року народження, Павло Михайлович, 1908 року народження, і Василь Михайлович, 1914 року народження; три брати Шевченки: Дмитро Петрович, 1909 року, Родіон Петрович, 1916 року, і Василь Петрович, 1922 року.

Загинули по два брати з родин: Гетманенків – Іван Дем’янович, 1916 року народження, і Василь Дем’янович, 1925 року; Давидових – Василь Іванович, 1914 року, і Михайло Іванович, 1915 року; Заболотних – Григорій Костянтинович, 1912 року, і Степан Костянтинович; Лаврек – Іван Іванович, 1915 року, і Василь Іванович, 1923 року; Лози – Михайло Федорович, 1915 року, та Іван Федорович, 1918 року; Мурзинів – Опанас Тихонович, 1915 року, і Костянтин Тихонович, 1925 року; Непомнящих – Іван Іванович і Дмитро Іванович, 1925 року; Писларів – Тимофій Артемович, 1914 року, і Петро Артемович, 1921 року; Полякових – Никифор Іванович, 1912 року, і Борис Іванович, 1919 року; Руденків – Василь Петрович, 1914 року, і Олексій Петрович, 1921 року; Слюсаренків – Гаврило Іванович, 1909 року, і Петро Іванович, 1907 року; Снігурів – Захар Гаврилович, 1919 року, і Аркадій Гаврилович, 1926 року; Яценків – Семен Сергійович, 1909 року, і Дмитро Сергійович, 1915 року народження.

Нехай простять ті, кого не згадав.

Загинув у сім’ї єдиний син (перервалася родинна династія): Федір Васильович Драгомарецький, 1909 року народження; Борис Петрович Лаврека, 1925 року; Наум Іванович Лаврека, 1921 року; Георгій Миколайович Липовий, 1924 року; Михайло Андрійович Лисецький, 1919 року; Григорій Маркович Лісний, 1920 року.

На жаль, повний список жертв війни уточняти треба ще довго...

Прийшов додому сліпим і скаліченим і вмер від ран молодий хлопець тихої вдачі Іван Дмитрович Гульпа.

На війні гинуть солдати, а весь біль утрат дістається їхнім рідним, насамперед страждальницям-матерям. У народі кажуть: не дай, доле, дітей пережити. Багатьох матерів вона не щадила, вони зазнали її гіркоту. Нам не дано уявити або виміряти горе матері, яка одірвала від серця і вирядила на війну свого синочка, свою дитину, свою кровинку, а повернули їй замість сина клаптик казенного паперу – похоронку. А якщо в неї це єдина дитина? А може, забрали в неї усіх синів – двох чи трьох – і не повернули жодного? Ми не точно знаємо число воєнних жертв (який сором!), а матері взагалі випали із нашого поля зору, їх треба було щонайменше причислити до ліку святих великомучениць і ходити до них на поклін.

Не кращою була і доля сирітська. Діти зростали без суворого і доброзичливого батьківського наставляння на добрий розум, не зазнали батьківського піклування під час життєвих негод.

Вдівство – теж не краща жіноча доля. Родинне життя їх тільки поманило і відійшло. Добре, як встигли народити хоч одну дитину, щоб не коротати вік на самоті.

На війні солдат не думав про смерть, він мріяв про щасливе мирне життя після війни у відродженій країні. Лише в День Перемоги, скинувши раптом зі своїх плечей тягар готовності щомиті віддати своє життя, зітхнув із великим полегшенням. Та й здивувався: як це він вибрався живим із такого пекла!

Свою радість стримував, бо не знав, як подивитися в очі матерям, які не діждалися своїх синів. Тепер вже не мріяв – міркував про продовження мирної праці чи перерваного навчання, про влаштування особистого питання, якщо не встиг до війни, та ще про всілякі буденні речі.

Він ще не знав, що вдома на нього чекає інше лихоліття – посуха і голод 1946-1947 років.

Я приїхав додому в село Білолісся в кінці червня 1946 року. На деревах не було жодного зеленого листочка, на полях – жодної зеленої травинки. Все було чорним: земля, дерева, людські обличчя. Не було харчів, не було фуражу для скотини. В кінці 1945 року місцеве керівництво почистило всі селянські горища від зернового хліба під мітлу і відрапортувало про дострокове та надпланове. Тепер люди вже з’їли всю птицю, овець, і настала черга корів і коней. Собаки й кішки або поздихали, або їх теж поїли, як і всі шкіряні паси й шкіряне взуття. Якщо у когось у дорозі падала багато днів негодована конячка, люди накидалися на неї з сокирами і ножами з намаганням відтяти собі більший шмат. І кістки йшли в діло, з них наварювали бульйони. За півгодини од конячки не зоставалося й мокрого місця.

Мій батько встиг поїхати у Ганчешти (Молдавія) кіньми і заробив там два мішки кукурудзи і трохи рапсової макухи. Це спасло нашу велику сім’ю від смерті.

Люди чіплялися за поїзди і їхали світ за очі в пошуках харчів, вмирали в дорозі та на вокзалах. Запізнені урядові заходи вже не могли поправити становище. Після Нового року (1947 р.) почався масовий мор. Закопувати трупи в мерзлу землю не було сили, їх лише присипали. З потеплінням над селом стояв важкий трупний сморід.

У мого батька зосталась одна конячка й корова. Годували їх старою соломою, а скирту перенесли в половник під замок. Розвинулося злодійство. Крали все, що можна було з’їсти. Однієї ночі батько задрімав на мить, і нашу корову вже вивели за ворота. Батько догнав, вхопив її за роги і тягнув назад. Його били немилосердно чим попало і куди попало, та рогів із рук він не випустив. Збіглися сусіди й одігнали злодіїв. Наша корова була врятована. Серед злодіїв були і мої браття по зброї, я їх не засуджую, дехто з них помер від голоду.

Керівництво заборонило медикам вживати слово дистрофія, і ми до сьогодні не знаємо числа жертв голоду. Та є ще живі свідки тої страшної трагедії, про яку ми всі маємо пам’ятати.

Відбудова зруйнованого війною господарства лягла тягарем на плечі населення, особливо сільського. Тривалий час колгоспники працювали фактично лише за те, що виносили із току в кишенях.

...Згодом життя покращало, могло стати взагалі прекрасним, якби світ не здурів, вірніше, не світ, а верховоди, що демократично узурпували владу над світом і розпочали гонитву озброєнь, у тому числі і термоядерних. Кращі людські голови і кращі руки стали працювати над створенням засобів знищення людей і взагалі нашої колиски – планети Земля. Кращі чоловіки муштруються для знищення собі подібних…

1972 року під час військових навчань загинув мужній льотчик із Білолісся Михайло Миколайович Гетманенко. Відмовився катапультуватися, щоб аварійний літак не впав на німецьке місто. В школі цей хлопець був відмінником навчання і мав рекомендацію в Московський університет, а обрав професію військового льотчика і загинув. На ньому припинилася династія надзвичайно здібної родини, яка через бідність за старих часів не змогла вибитися в люди.

Почалися локальні війни – випробування зброї, Афганістан... Тут, на чужій землі загинув чудовий хлопець із Білолісся Іван Вікторович Чорнобай. Його матері Олександрі Яківні світ став немилим.

Трагічні випадки при виготовленні і випробуванні атомної зброї незліченні, так само як і при поводженні з мирним атомом.

…Отак ми завершуємо XX століття.

Нехай нащадки знають, як ми перемагали і були переможені, вбивали і самі падали вбитими, яку дорогу ціну заплатили за мрію про щастя і волю! Ми не скупилися. Нехай простять нам наші невдачі та промахи. Ми хотіли кращої долі!

Два червневі дні мого покоління¹⁷

На віку мого покоління дві події стали для нас доленосними: возз’єднання Придунайського краю з Радянською Україною і війна з європейським фашизмом. Вони не обійшли стороною і мешканців села Білолісся.

28 червня 1940 року ми із захопленням зустрічали Червону Армію. Наступного дня (саме була неділя) на сільському майдані зібралися молоді, старі й діти. Браталися з червоноармійцями, співали разом українських пісень, танцювали. Лише кілька родин сільських глитаїв не поділяли загальної радості й піднесення.

Лишилися позаду 22 роки жандармського свавілля, суцільної румунізації, позасудових розстрілів і політичних судових процесів в умовах надзвичайного стану. Світло надії осяяло людські обличчя, настала сподівана воля. Через тиждень, знову в неділю, свято на майдані продовжилося. Приїхала група молоді з Татарбунар, аби поділити з нами радість визволення. Один із гостей читав з імпровізованої трибуни вірші Івана Франка, оповідав про письменницю Ольгу Кобилянську. За румунів сидів в ув’язненні разом з легінями з Буковини, вони його і долучили до української письменності (тепер було б цікаво дізнатися, хто це був).

За неповний рік у краї відбулися значні перетворення: усуспільнена земля, націоналізована промисловість і транспорт, забезпечено права на працю, освіту, охорону здоров’я. Створено сотні колгоспів і радгоспів. Побудована залізниця Арциз-Ізмаїл.

Перший колгосп у Білоліссі селяни назвали іменем 23-ої річниці Робітничо-Селянської Червоної Армії (РККА). Весняно-польові роботи 1941 року колективісти провели успішно, навіть засіяли широкий лан нової для наших країв культури – бавовнику. В селі діяла неповна середня школа, її очолив Пилип Васильович Прихненко, він же викладач української мови та літератури. Фізику викладав Антон Павлович Логвиненко – ентузіаст механізації й електрифікації, математику – Костянтин Іванович Павленко, французьку мову – Єфросинія Парфентіївна Лободюк. Це були справжні педагоги. За умови відсутності підручників у більшості школярів вони докладали багато зусиль для засвоєння учнями навчальних програм. У школі приділялась увага фізкультурі і спорту. Сільські діти вперше освоїли турнік, правила гри у волейбол та футбол, здавали норми на оборонні значки. При школі діяли гуртки: драматичний – під керівництвом Костянтина Олексійовича Негіна, і хоровий – під керівництвом Єфросинії Парфентіївни Лободюк.

У селі майже повністю було ліквідовано неграмотність дорослого населення. Сільський клуб став осередком пропаганди передової культури і дозвілля молоді. Кращі учні продовжили навчання і досягли успіхів у науці і техніці.

На жаль, була і зворотна сторона тогочасного буття. Селяни були обкладені тяжкими податками на постачання м’яса, молока, яєць, вовни тощо. Навіть суворо заборонялося смалити (обпалювати) шкіру заколеного кабана, треба було здавати її в заготсировину.

Чистка населення від ворожих елементів провадилася закрито, часто з порушенням законодавства і моральних норм. Діяли трибунали Одеського військового округу, трійки, інші каральні установи.

У ніч з 12 на 13 червня 1941 року із села насильницьки переселені (депортовані) у віддалені райони Союзу понад 20 родин. Крім справжніх глитаїв, до переселення потрапили й кілька родин незаможних селян (серед них – родина Якова Авксентійовича Череватого) і вчителів: улюбленця учнів Костянтина Івановича Павленка та вчителя вечірньої школи Георге 3. Думітру. Через кілька днів був заарештований учитель Володимир Іванович Семчинський. За румунської влади він зазнав переслідувань із боку жандармів за симпатії до Радянського Союзу. Такі заходи викликали в населення здивування і осуд.

Після підступного нападу Німеччини 22 червня 1941 року більшість населення усвідомлювала необхідність захисту Батьківщини і була готова на всі випробування, пов’язані з цим загальним лихом, але мобілізаційні заходи відносно місцевого населення чомусь зволікалися.

Ще до початку війни, а саме 16 квітня (на Великдень) і 9 травня з села Білолісся було призвано на перепідготовку до Червоної Армії близько 50 осіб військовозобов’язаних. Вони зустріли війну з перших годин на кордоні річок Дунай і Прут. За свідченням командування, червоноармійці приписного складу з Ізмаїльщини в боях виявляють високу дисциплінованість і самовідданість. Насправді, при відступі армії деякі з наших порушили присягу і втекли до сім’ї й дітей. Не будемо їх суворо засуджувати, адже їхній вибір був складний, а слабкість миттєвою.

Лише один із них став лакизою румунських окупантів і проливав безвинну кров односельців. У сім’ї не без виродка. Люди його прокляли. Більшість земляків залишилися вірними присязі і взяли на свої плечі тягар довготривалої і кровопролитної війни.

Вони захищали Одесу, Миколаїв, воювали в Криму, під Харковом, захищали Москву і Сталінград, воювали на Курській дузі, добивали фашистського звіра в його вовчому лігві та в Празі. З тієї першої когорти вояків загинули: Григорій Юхимович Липовий, Архип Олександрович Лоза (1941 року); Порфирій Остапович Стогній і Дмитро Осипович Яценко (1942 року); Захарій Павлович Шуршанов (1943 року); Яків Іванович Губа (1944 року). Сліди багатьох загубились у вирі війни. Вони стали для нас навіки невідомими солдатами.

Повернулися до рідного порогу всім смертям назло Володимир Михайлович Пислар, Андрон Дмитрович Булат, Іван Опанасович Михайловський, Михайло Якимович Пислар, Олександр Михайлович Лисецький, Марко Дем’янович Гниляченко, Андрій Васильович Сулімовський, Григорій Григорович Унгурян, Василь Сильвестрович Пашняк, Олександр Михайлович Колот, Степан Іванович Поляков. Вони сьорбнули ківш лиха, пройшли не один круг війни, не раз побували в самому пеклі, зберегли незаплямованими свою честь і гідність. Всі вони заслуговують доброї пам’яті нащадків. У цьому короткому нарисі не можу не привернути увагу читача до особи Володимира Михайловича Писларя. Насамперед до сім’ї, в якій він зростав.

Його мати – Ликера Миколаївна (у дівоцтві Липова) залишилася вдовою у 36 років з купою дітей у хаті – їх було семеро. Старшому Сашкові минав шістнадцятий, а молодший Володя народився вже після загибелі батька. Як ополченець останнього призову, батько Михайло Данилович, 1875 року народження, загинув 1917 року у бою з німцями на території Румунії. Горе не зламало вдову. Не покладаючи рук, вона працювала в хаті і в школі, за себе і за чоловіка. Навчала дітей хліборобським премудрощам, була для них в усьому прикладом. Від матері хлопці навчилися і як косу клепати та намантачити, і як об’їздити молодого лошака або подоїти корову чи вівцю. Головна ж її наука дітям – зростати доброзичливими, не піддаватися злим спокусам. Попереду на Ликеру Миколаївну очікували нові випробування. У вересні 1924 року румунські карателі розстріляли її сина, Олексія, ще дев’ятнадцятилітнього, ще не розквітлого, який не зазнав ні батьківської турботи, ні дідівської втіхи, за участь у Татарбунарському повстанні. Скільки горя на плечі однієї тендітної жінки! Ликера Миколаївна і цього разу не зламалася, продовжила свій материнський подвиг. У селі про неї казали Ликера – свята жінк. Вже як виросли діти – Вітчизняна війна. Син Володимир Михайлович, якого 9 травня взяли на перепідготовку, залишив удома вагітну дружину Настю. Війну зустрів у Кілії на Дунаї, брав участь у десантуванні на правий берег. Сумні й тривожні дороги відступу вели через Миколаїв, Мелітополь, Маріуполь. Наприкінці 1941 року опинився на Волоколамському шосе під Москвою. Ворог уперше відкотився на захід, а знекровлена частина була відведена в тил на переформування. Скільки тут було снів приємних і тривожних, скільки написано невідправлених листів. 1943 року – Курська дуга, поранення, шпиталь. І знову невідправлені листи. Забуття тільки там, на фронті, в бою. В лютому 1944 року старшина В.М. Пислар під час повернення з розвідки підірвався на німецькій міні. В шпиталі йому ампутували ногу. Серце матері на відстані відчуло біль сина.

Лише на схилі віку Ликера Миколаївна зазналатаки крапельку щастя.

Повернувся з війни син Володя, хоча й без ноги, та сильний духом, не сидів на чужій шиї, знайшов собі роботу, працював багато років. Повернулася з армії і дочка Ніна Михайлівна. Разом із чоловіком Григорієм Григоровичем Унгуряном вони брали участь у захисті Сталінграда. У мирний час подружжя Унгурян очолювали колгоспи, були оббрехані нечесними людьми за життя, а тепер лежать на сільському кладовищі в забутих могилах (дітей не мали).

Повернулися і чотири сина після визволення Європи від німецької нечисті.

9 травня 1945 року ми відсвяткували Перемогу над фашизмом. Здавалося б, чого ще бажати? Але рожеві надії на повоєнну світову гармонію не довго нас тішили. Охочих до панування над людьми і світом не перевелося. І тільки наша воля й розум зможуть приборкати їхнє шаленство.

¹ Стаття написана до 165-річчя Білоліської (Акмангитської) школи. Опублікована в газеті «Колхозное слово», № 98 (7222) від 13 грудня 2000 р.
² Ланкастерська система або система взаємного навчання – методика, за якою старші та більш обізнані учні під керівництвом учителя проводили заняття з молодшими (Прим. ред.).
³ Опублікована в газеті «Колхозное слово», № 72 (7083) від 15 вересня 1999 р.
⁴ Список складений А. Білим за даними метричної книги Татарбунарського архіву та М. Босенком за даними Національного архіву Республіки Молдова [53] (Прим. ред.).
⁵ Усіх підсудних вважали румунами (за громадянством).
⁶ Фотографія зберігається в музеї Татарбунарського повстання в м. Татарбунари.
⁷ Опублікована в газеті «Колхозное слово», № 74 (7085) від 22 вересня 1999 р.
⁸ «Рутенами» румуни зневажливо дражнили українців.
⁹ Опублікована в газеті «Колхозное слово», № 72 від 20 вересня 1997 р.
¹⁰ Опублікована в газеті «Колхозное слово», № 34, 36 (7148, 7150) від 5 та 11 травня 2000 р.
¹¹ ГТО – нагрудний знак «Готов к труду и обороне СССР», ПВХО – «Готов к противовоздушной и противохимической обороне СССР», ГСО – «Готов к санитарной обороне СССР».
¹² Газета «Кишиневские новости» від 25.02.2000 р.
¹³ У статті «Скривджені, але не скорені» приведений список учасників Татарбунарського повстання, розстріляних без суду та слідства 19 вересня 1924 р. (Прим. ред.).
¹⁴ Цей список переданий в оргкомітет з підготовки в Україні «Книги скорботи», де вони будуть увіковічені для нащадків (Прим. ред. газети «Татарбунарський вісник»).
¹⁵ Відома також як Татарбунарська гора – частина Кундукського хребта, що знаходиться посередині між Білоліссям та Татарбунарами, звідки відкривається вид на Білолісся та Татарбунари. Тепер на горі знаходяться винзавод та птахофабрика.
¹⁶ Із Татарбунарського району були призвані 3,5 тис. осіб, а повернулися лише біля 500 (Прим. І. Євдокименка).
¹⁷Опублікована в газеті «Колхозное слово», № 66 (7392) від 21 серпня 2002 р.

Післямова редактора

Микола Лисецький

Автор, Микола Єфремович Босенко, неодноразово виявляв велику вдячність своїм землякам, які своїми справами допомагали йому у вивченні історії рідного села. Я приєднуюся до нього і з радістю назву їхні імена.

Передусім це Аркадій Костянтинович Білий, вірний друг і помічник Миколи Єфремовича у копіткій справі увічнення нашої історії. Далі – Федір Семенович Гросул, Федір Іванович Негін, Віктор Лукич Лисецький та інші наші односельчани.

Від імені редактора велика подяка рідним Миколи Єфремовича за наданий біографічний матеріал: сестрі Ларисі Єфремівні Тихончук, дружині Лії Самойлівні Босенко та сину Григорію.

Також від імені редактора велика вдячність вихідцеві з с. Рибальське Татарбунарського району Івану Івановичу Євдокименку, допитливому любителю і знавцю історії рідного краю, за його поради та коментарі під час упорядкування книги.

Література

Перелік скорочень

ДАОО – Державний архів Одеської області
КУ ІА – Комунальна установа «Ізмаїльський архів»
НА РМ – Національний архів Республіки Молдова
РДВІА – Російський державний військово-історичний архів

Перелік посилань